Розділ «Пригода за пригодою»

– Не озирайся, Марку, нехай він собі балакає, – сказав пошепки Самко.

– Хто ви такі, питаю?! Чи ви глухі?! – запитав дужче сурмач.

– Ну, що йому?.. Хіба сказати, щоб одчепився? – звернувся Самко до Марка.

– Кажи, – погодився той, плямкаючи зубами щоб не погасло в люльці.

– Хто ми? Та хто ж? Ми подорожні люди, – одповів Самко сурмачеві.

– А звідкіль ви й куди йдете? – запитав той знову.

– Ідемо звідкіль самі знаємо, а куди?.. Туди, де надумали, – одрубав Самко.

– Он ви, які птахи, – промовив глузливо сурмач. – А вам відомо, де ви є оце тепер? – запитав він вже суворо.

– Та як не знати? Уже не інак – під небом на землі, – одказав байдужо Самко.

– Так щоб ви знали, на десятки верстов навкруги оця земля, села й ліси, з десятками тисяч рабів належать нашому ясному панові, – сказав з пихою в голосі сурмач.

– Ой, ой! Дивись тобі! Чув, Марку? Га? Це в нього більше, ніж було в святого Оврама. А ти нам розповідав з такою пихою, що немов оце все твоє, – промовив насмішкувато Самко.

– Ще знайте ви, що я панський прислужник та підручний біля управителя. Коли кого схочу – виб’ю, а хто мені сперечатиметься – того й на смерть закатую, – з помітною погрозою сказав сурмач, наблизившись трохи до бурсаків.

– Ось він тобі який! Чув, Марку? Він стультус, не інак. У бурсі біля ректора були отакі навуходоносори, – казав Самко Маркові, але так голосно, щоб чув панський прибічник. Він знав, що дратує його, що вже без чогось не обійдеться, та вже заграло серце, хотілося хоч як-небудь, хоч словами помститися над прибічником панським за покараних парубків.

Почувши незрозумілі для нього Самкові слова, прислужник похмурився.

– Це ви про мене щось? – запитав він. – Ви тут мені не дуже, бо я можу отут і вчених повчити, – додав він уже злісно і одступив трохи назад.

– Ми бачили, як ти повчав отих, – сказав Самко. – Та відчепись ти від нас! Нам і без тебе нудно... – оце сказавши, він одвернувся від прибічника, щоб не дійти з ним зовсім до сварки, а там уже й хтозна до чого, що потім доведеться тікати та ховатися.

– А це хто такий? – почувся писклявий голос управителя.

– Ще ота чудна манія прийшла. Хоч би не дивитися на його, – муркнув собі під ніс Самко.

– Це, Фрику Карловичу, волоцюги якісь. Меткі дуже на язика, – одповів управителеві прислужник. – Гей, ви! Чуєте? – гримнув він на бурсаків.

– Чого тобі? Не в’язни, причепо! – одказав Самко, не дивлячись на них.