Розділ «У неволі»

Марко теж злякався. А Самко наблизився до тих людей.

– Не бійтеся, люди добрі, бо й ми не злі й не лихі, – промовив тихо Самко.

Він догадався, що це були парубки, яких прикажчик замкнув, щоб вони не повтікали нікуди, поки їх поправлять у москалі. На ногах у парубків були диби. Усіх ув’язнених було дев’ятеро.

Побачивши, що Самко не боїться людей, а навіть сів біля них, Марко підійшов ближче і теж сів. Почав Самко балакати тихенько з в’язнями та розпитувати їх. Вони спершу боялися, а потім один з них насмілився й забалакав. Це був син старого москаля, що муштрував свою голу «вармію». За ним насмілилися й інші, побачивши, що це з’явилися до них не вороги.

Хтось дав Маркові хліба, і він задоволено уминав його. Аби було їсти, а оце, що їх замкнуто в коморі, йому байдуже. Нехай, мовляв, Самко думає, як визволятися.

Схотів Марко пити й, побачивши в другому кутку діжку, пішов до неї, але зразу ж одвернувся й плюнув. Діжка була за виходок для в’язнів.

Балакаючи з в’язнями, Самко довідався, що Мітріч був тут страшніший від пана, бо він кого схотів карав, а кого й милував, хоча милував він мало кого. Він кого хотів правив у москалі, хто мав достатки – відкупався. Ім’я «Мітріч» в’язні промовляли з жахом, бо прикажчик з панового наказу забив багатьох людей на смерть.

Жалкували в’язні, чому вони були не повтікали кудись заздалегідь, бо, хоч би й пропали в лісі, так однаково їм отут пропадати. А тепер нічого й думати тікати, бо вже замкнуті, а друге – на ногах диби, з ними не дуже побіжиш. Тільки раз на день одмикає Мітріч двері, щоб в’язні винесли оту смердючу діжку та вилили з неї. А їсти й пити подають теж раз на день, кинуть, мов собакам, у віконце, що замикається звідтіль. Кидає хліб їм сам Мітріч або його синки, а він тільки дивиться та перелічує, чи всі в’язні.

Самко зацікавився найдужче отим, що Мітріч сам їх годує й одчиняє вікно. Він сказав хлопцям, щоб вони прислухалися, коли саме йтиме до вікна Мітріч.

Побалакавши з в’язнями, Самко почав знову думати. Думав, думав і засміявсь чогось раптом.

– Чого ти? – запитав Марко.

Він хоч був завжди байдужий, а проте знав, що коли Самко засміється, то вже, мабуть, надумав таке, що тільки держись голова на в’язах. Такого часто надумає, що не знаєш, куди й тікати. Оце вже кілька днів не свербіла спина, а, мабуть, на те йде, що її почухають.

– Побачиш потім, що я надумав, – сказав Самко.

Марко й не допитувався, а став ще байдужіший і ліг на соломі.

– Не думай, ідоляко, спати, бо сидітимеш отут до Покрови, – попередив його Самко. – А хочете, хлопці, бути на волі? – запитав він в’язнів. – Мабуть, краще на волі пропасти.

Заворушилися від хвилювання в’язні, заблищали в нещасних очі. Сміливіші одповіли, що вони були б раді. Але як це зробити? Боязкі в’язні тільки хитали сумно головами, вказували на забиті в диби ноги та позирали на міцні стіни комори.

– Стіни то дурниця, коли є двері та вікно; он і стеля була, а проте ми перелізли сюди. А колодки на ногах, то зовсім дурниця, – заспокоював і втішав їх Самко. – Ану, Марку, спробуй розімкнути диби, – сказав він Маркові.

Підвівся Марко. Що йому оці диби! Розімкнути їх, то це йому, як моркву з’їсти. Взявся він гаразд за дві половинки збитих цвяхами колодок, вони тільки скрипнули злегенька і розчинилися. А здивований в’язень, аж затріпав у повітрі вільними від колодок ногами, мацав їх руками, мов не вірив.

За кілька хвилин Марко познімав з ніг в’язнів важкі диби. Раділи хлопці, дивлячись вдячно на своїх несподіваних визволителів. Такі веселі поробилися, що хоч би й танцювати.

Але щось грюкнуло на дворі, почули те в’язні, де й ділася їх радість. Зажурилися ще дужче, кажучи, що як бува побачить Мітріч, що вони вже не в колодках, то буде їм ще більше лихо, битиме він їх, заб’є в ще важчі диби та замучить їх голодом. Уже вони добре знають Мітріча. Пожурилися в’язні, що хоч знову надівати диби.