Розділ «Пригода у вітряку»

Самко намацав у кутку горщика, в якому був чи то загуслий березовий сік, чи мед, а щось дуже липке, та ще знайшов мазничку з дьогтем, вилив з неї в горщика, потім підсипав борошна і почав мішати.

– Ти тепер, ідоле, стрижений, то воно трохи гірше. Трудніше тебе повернути на чорта, – говорив Самко.

Замісивши, як йому було треба, Самко знову подерся вгору, подивився навкруги і швидко зліз.

– З усіх боків сунуть сюди, тільки ще далеко, – сказав Самко. – Ану, роздягайся швидше, ідоле! – звелів він Маркові і сам кинувся допомагати йому роздягатися. За яку хвилину Марко був голий.

– Підійми отут дві дошки підлоги, – вказав він. – Та не одривай зовсім, щоб потім можна було закрити, – попереджав він Марка.

Марко нахилився, застромив пальці в щілини, скрипнули дошки і піднялися, зробивши прохід униз під млин. Поліз Самко перший, а за ним і Марко. Долізли рачки до млинового дуба.

– Ну, оце дивись, Марку, берися за оцього дрючка та крути його кілька разів навколо, та швидко крути, а я полізу вгору та дивитимусь. А коли свисну тобі згори, тоді кидай крутити та лізь знову у млин, крізь, оту дірку, – сказав швидко Самко і пірнув під млин, крикнувши Маркові: – Крути!

Зліз Самко знову на горище млина, бачить, що наближаються люди з усіх боків, бредуть житом. Але ось вони всі зупинилися, вказують руками на млин, а деякі тікають назад. Ще б не тікати! Ніхто зроду не бачив, щоб так швидко повертався млин, коли його поволі повертають дубом.

Свиснув Самко Маркові, щоб той покинув повертати. Уже і так, мовляв, налякали людей. Але Марко не чув, що Самко свистить на нього, бігає, як скажений, та все швидше крутить млина. Уже дивиться Самко згори і не пізнає, чи то люди стоять, чи стовбури; садки здаються нерозривним зеленим колом, а жито навкруги – мов чистий рівний тічок.

А млин тріщить та немов хитається на всі боки. Он вже в дірку знизу дим іде. Спалить отой Перун млина вкупі з Самком. Треться дерево об дерево, от-от займеться.

– Годі, годі! Щоб ти пропав, ідоле! – закричав Самко.

Почув Марко, зупинився і поліз у середину млина. Подивився Самко згори навкруги, поменшало людей. Стоять оддаль, дивляться з жахом, а деякі христяться.

– Ще не взяло всіх, – сказав злазячи Самко. – Ану, покрути ще оце колесо, – вказав він Маркові на шестерню. – Та не дуже зразу, бо зломиш, а поволі розкручуй.

Закрутив Марко шестерню, а потім як розігнав її, то й стало видно крізь щілини, як швидко замиготіли крила вітряка.

– Ну, годі, – зупинив його Самко. – Тепер, на мою думку, сюди ніхто не наблизиться, а ми перемастимося та надвечір тікатимемо звідціль, – порішив він і поліз ще на горище, подивився і знову зліз.

– Нема, Марку, ні духа поблизу, – сказав Самко весело. – Оце вже вони зовсім полякалися, бачачи, що вітер після дощу не дихне, а вітряк крутиться. Було б нам оцього каменя не займати, а проте нехай собі стоїть. А ми почнемо перемащуватися.

Скинув Самко свого підкапка з голови, зібрав та розділив на дві половини свої патли, узяв з горщика отієї липкої замішки, обліпив нею своє волосся так, що поробилися вони схожі на роги, роздягнувся голий і почав квацювати отією мішанкою Марка від п’ят до голови, а Марко його. Готуючись тікати отак голими, вони одежу поклали в сакви, а самі, посідавши долі, від нічого робити доїдали останній свій хліб.