Розділ «Пригода у вітряку»

– Думалося, мабуть, паничеві отак, як торік впіймати двох, що тікали кудись від якогось пана. Одного тоді він забив на смерть, щоб не сперечався, а другого пригнав до двору. Та недовго пожив і той, як панич попоходив біля його. Ото, було, дасть йому утекти в поле, а потім дожене й втішається: мов кіт з мишею грався, поки не забив, – розповідав другий.

– Та вже кому-кому, а тобі, Хомко, полегшає тепер, що нема панича, – говорив хтось. У Хомки ніколи не підгоювалась спина, коли панич бував дома.

– Да я, братци, обтєрпєлся. Ко всєму можна пріобикнуть, – сказав той, кого звали Хомка.

Усі інші зареготали.

– А чого тебе, Хомко, ще й птицею прозивають? – запитав молодий, тонкий голос.

– Птіцей-то? Да потому, что ваш пан обмєнял моєму баріну на мєня говорящую птіцу. Значіт, дал єму птіцу-попку, а мєня взял да єщо в прідачу дал єму мой-то барін і щєнка борзово. Значіт, я не стоющій птіци, – говорив Хомко.

Довго ще балакали прислужники. Але Самко далі вже не слухав, а, сівши біля мішків з борошном, почав думати.

«Що ж його робити? Це, коли б не спав Марко, то можна б налякати прислужників: узяти одчинити двері млинові та жбурнути поміж гурт мішок з борошном, а потім занявкати, заревти, то вони повтікали б, ну, а вже потім і собі тікати б. Ні, так не виходить. Треба знати, в який бік тікати, де воно саме отой великий ліс, що про нього балакали прислужники. Ну, та вже доведеться посидіти до ранку в млині, а там що буде. Може вони пошукають та й поїдуть. А коли хто прийде до млина, хоч би то й сам млинар, то доведеться його прохати, щоб мовчав. Та вже, мабуть, незабаром ранок, бо літня ніч коротенька».

Чи спав Самко, сидячи, чи ні, а тільки він почув, що хтось чимсь клацав по той бік дверей, а потім торгав двері. Самко встав помалу, щоб подивитися крізь щілину, хто воно добивається в млин, бо надворі вже зовсім розвидніло, видно все в млині.

«Що воно таке, що ніяк не одімкну», – бубонів чийсь голос за дверима.

Тільки що Самко підкрався до дверей та хотів подивитися, коли поворухнувся Марко.

– А-ва-а! – позіхнув він голосно на весь рот, заревів спросоння, як ведмедяка.

На ґанку хтось крикнув несамовито: «Рятуйте», – затупотів по виступцях, потім плигонув з переляку і побіг, аж залопотіло.

– Ну, не лиха тобі година з оцим Марком! – промовив одчайно Самко. – Тепер усе пропало. Уставай, анциболе! Уставай, бо біда, – крикнув він у вухо Маркові.

Підвівся Марко, позіхає, чухається.

– Наробив ти, йолопе, своїм позіханням, що нам тепер пропадати, – сказав сердито й разом сумно Самко.

Побачив Марко, що й справді щось погане, закліпав злякано очима. Уже коли Самко каже, що пропадати, то так воно й є.

– Ану лиш ти скидай помалу коша та зніми із жорен верхняк і постанови біля дверей, – сказав Самко, а сам подерся вгору, сів на вал, що біля шестерні, і почав продирати солом’яний верх. Продер дірку і почав дивитися, потім проробив дірки на всі боки, подивився зверху навкруги, потім зліз і також подивився на всі боки крізь щілини.

– Ну, роззяво, на наше щастя нема нікого поблизу, але хтозна, що воно отам під горою, – говорив Самко, нишпорячи очима по всіх закутках млина, неначе чогось шукаючи.

А Марко тимчасом зняв верхняк, такий важкий, що й чотирьом його не підняти самими руками, а він зсунув його на край, зняв з веретена, потім підвів і, узявши на плечі, постановив його біля дверей.