Розділ «XXXI»

— З'ясовуємо, для того й приїхали, — відповів ментівський комп'ютерник. — Справді не знаю. Версії як завжди стандартні, коли йдеться про такого покійника. Слідство покаже.

— І що — знайдете?

— Можливо... — криво посміхнувсь Андрій. — Загалом у таких випадках... дуже сумніваюся. Принаймні там, на місці, — навряд чи який слід потягнеться. Швидше десь тут вдасться зачепитися. Маю на увазі — поза межами місця злочину. Або я щось розкопаю, або слідаки на теренах особистого, або якась тіньова діяльність загиблого відкриється. А по «гарячих» таке як правило не розкривається.

Ірині захотілося зітхнути в душі. Десь там, глибоко. Але той, хто пив каву поруч, надто пильно дивився на неї. Нехай не як слідчий, а як чоловік. Однаково. Зітхнеться потім.

Німець залишився задоволеним. Діяльність філії було визнано непоганою, і за три дні її фактичного керівництва нічого не зрушилось у гірший бік. Ірину залишили виконувати обов'язки директора під наглядом того ж координатора, який уже увечері наступного дня відбув до Кельна. Чутки про можливі причини трагічної загибелі Дробота блукали коридорами фірми, не здатні нормально зустрітись і зліпитись у щось пристойне з більш-менш окресленими обрисами.

Упродовж дня роботи в офісі слідчої групи той самий Андрій та його помічники скачали бази даних і взагалі увесь вміст комп'ютерів фірми. Саме ж «залізо», у тому числі комп'ютери покійного, за домовленістю з Хофнером залишилося на місцях. Множинні угоди, укладені протягом останнього часу, потребували напруженої безперебійної роботи, і від того, наскільки працюватимуть системи у звичному режимі, залежало процвітання або ж банкрутство філії. Слідчі не злились, адже у даному випадку йшлося про міжнародні зв'язки країни.

Пломби з шефового кабінету зняли вже наступного дня, і тепер Ірина керувала повністю всім. Унаслідок останніх подій запарка була такого масштабу, що здавалося — не викрутитися. Протягом двадцяти чотирьох годин доби Хофнер перебував на зв'язку стільки часу, що її кострубата німецька мова почала наздоганяти «рідну» англійську, а хвилювання стосовно власної особи поступилися місцем тим, що були прив'язані до виробництва.

Вона викрутилася. Термінів виконання усіх без винятку угод було дотримано. Як вдалося не закипіти мізкам, як вистачило працездатності, — Ірина не розуміла й сама. І не відчувалось отої всепоглинаючої втоми й «браку нервів». Вочевидь, зіграв роль феномен зміни причинного фактора. Одна справа, коли тебе підганяє у шию перспектива власної загибелі, й зовсім інша, коли максимум можливих неприємностей — крах на виробництві. Друге після першого — майже курорт.

Нові угоди укладали мляво, виробничі процеси знизили темпи, і виникла можливість перевести подих. Кілька разів телефонував Андрій — начебто за консультаціями з фахових питань, проте відчувалося: причини дзвінків зовсім інші. Вона відбивалася телефоном, і лише раз погодилася на зустріч, яка відбулась у ресторані за кавою. Не бажаючи наступних труднощів стосовно перспективи продовження контактів, Ірина призначила її чимраніше — на обід.

Робочий ноут Андрія швидко вантаживсь, і стрілка відкривала на екрані нові й нові сторінки. Усе це були зламані поштові скриньки Дробота. Ментівський «хакер» працював справно, вишукуючи листи покійного шефа, що понадходили головним чином безпосередньо перед загибеллю та відразу після неї. Маса матеріалу здебільшого специфічного фахового, змусила Андрія «забуксувати». Ірина переглядала листи, і їй, як правило, вдавалося пояснити кожний, після чого він скидав їх в окрему папку, назва якої свідчила про те, що звідси вже не витягнути пристойної нитки для розвитку слідства.

Та була й значна частина пошти, суть якої з'ясувати отак з ходу не вдавалося навіть Ірині. Таке листування Андрій скинув на флешку і просив при нагоді... Це скидалося радше на такий собі «чоловічий» хід — доволі зачовганий, який мав на меті зовсім інше, ніж пошук істини щодо загибелі директора «Глобуса», проте йшов в унісон з її бажаннями, принаймні у цьому напрямку. Зарікшись бути обережною, вона згодилася.