Розділ «XXX»

— Тебе слухаю. Ти говориш. У тебе краще виходить. А я... Що я, власне, можу сказати? У мене також тверезе сприйняття. Ти сама усе бачиш. Для реального спілкування я не підхожу. Тому й висловив умову — ніколи не зустрітися. Шкода, але нічого не поробиш — життя розпорядилось інакше...

— Знаєш... — Ірина зібралася з думками. — Я розумію, мої манери не всім імпонують. Але я так звикла. Ходити навколо, мимрити і берегти чиюсь психіку — не мій стиль. Тому хочу просто зараз з'ясувати стосунки, щоб у майбутньому не виникало непорозумінь. Ти згідний?

— А що тут з'ясовувати? — зітхнув Олег. — Гадаю, усе більш ніж зрозуміло. Яке у нас може бути майбутнє? А відповідно і непорозуміння...

— Ну... — не згодилась Ірина. — Тобто ти вважаєш, що я отак от повинна встати і піти? Отримавши своє...

Олег мовчки дививсь у стіну. Потім видав осимслене:

— Встати-не встати, отак-не отак... Це деталі. Сама ж кажеш — чим простіше, тим краще. Піти-то однаково доведеться. Кажу ж тобі — я не схильний до ілюзій. Сприйму нормально.

Інтонації Ірини ще раніше стали діловими, наче вона пояснювала партнерові або підлеглому суть справи, яку обов'язково належало зрозуміти. І яким би тупим не був той, їй завжди вдавалося зробити це з найменшою втратою емоцій. Так було і зараз.

— Попри всю свою прагматичність та егоїзм, я не підла людина і завжди, де це можливо, намагаюся чинити справедливо. Так, я справді не здатна подарувати своє життя тому, хто мені його врятував. Не здатна стати нянькою для інваліда, навіть якщо свого часу заочно щось до нього відчувала. Нехай це звучить жорстко, зате відповідає дійсності. Ну така я є! Тато з мамою виховали — лізти догори, добиваючись усього, виживати. Розумієш? У кожного своє поняття про виживання. У тебе — одне. А в мене зовсім інше. У мене повинно бути усе найкраще, інакше взагалі не варто жити. Тому я й гризу всіх і вся та лізу наверх. Заробляю гроші та імідж. Якщо не можу чогось собі дозволити — то вважаю, що не живу. Розумієш? Якщо я їжджу, то на машині зі салону, якщо вдягаюся, то у брендові речі, якщо скупляюся — то у дорогих бутиках, а не... Життя одне, і воно надто коротке. І людина, з якою я у близьких стосунках, також повинна бути... Розумію, що, можливо, тобі боляче це чути, але воно так є, і ти маєш знати правду!

— Як же сталося, що замість крутого бізнесмена чи політика ти... словом, влетіла у комп'ютерний варіант кохання, ще й невідомо з ким?

Лише тепер Олег відліпив погляд від стіни і подивився на Ірину.

— А отак і влетіла, з тієї ж причини прагнення до кращого. Були у мене і бізнесмени, і політики. Та що вони можуть дати жінці? Гроші? Це я сама вмію, забезпечена. А сексуальні таланти чоловіка не залежать від його гаманця чи становища на ієрархічній драбині.

— Престиж, — підказав Олег. — Адже для тебе мати усе найкраще — не кінцева мета. Крім того, це повинні бачити всі.

— І у цьому є сенс, — погодилась Ірина. — Не можу це заперечити. Проте головне все-таки — я сама. Тому і клюнула, коли промайнула перспектива ще чогось, отієї іншої сторони стосунків, якої досі не куштувала. Отак і довелося переконатися, що це важливо, що життя без цього неповноцінне, як і без гарної машини, квартири, їжі... Ну, не пощастило. Машина, яка імпонувала найбільше, виявилася з недосконалою ходовою, пробач... Можливо, тебе коробить від моїх порівнянь, але я нічого не приховую і намагаюся, щоб ти зрозумів. Хіба краще, щоб оце все ти домислив сам, роблячи висновки з моєї поведінки?

— Ні, все гаразд, — похитав головою Олег.

— Отже, коли ми спілкувались, я завжди намагалася тебе уявити і знала, що ми так чи інакше колись побачимось. Оту твою грамотність, стилістику, вміння висловлюватись я підсвідомо переносила на зовнішність. Мій принцип — усе або нічого, ти вже знаєш. А потім я лоханулася з твоїм другом. Його вигляд, манери так підходили під твій характер і душевні якості! Чомусь не подумалося, що людина може купувати стартовий пакет для когось.

— Ми справді дуже схожі з ним, — згодивсь Олег. — Дружимо з дитинства. Одна школа, одна спортивна секція, потім один університет, факультет і навіть група. Тож у моральному плані він нічим не гірший за мене. А фізично — сама розумієш. Так що...

— Не говори дурниць, — попросила Ірина. — До нього у мене тепер така відраза... Хоча він нічим і не завинив. Тепер відмитися не можу. А тоді мене геть переклинило. Виникло відчуття дива у житті. А насправді... Якби я вчасно довідалася, хто ти реально, нічого б не було. Просто не змогла б. У мене б не виникли почуття до чоловіка... ще раз пробач... неповноцінного у фізичному розумінні. Я ж тебе відразу ж і питала про твою зовнішність, погодься, можливо, неточно висловилась, і ти зміг це використати, щоб наче й не брехати, а все-таки приховати правду. Я розумію тебе і, повір, по-доброму шкодую. Так, ти прекрасна людина, таких, може, навіть більше нема, ти заслуговуєш на дуже тепле, найкраще ставлення, але... Не вмію я ставати собі на горло.

Олег зробив рух, наче хотів щось сказати, але Ірина не дала.

— Ні, дозволь мені до кінця. Знаєш, от якби поміняти усе навпаки, і це б з тобою трапилася біда, і ти до мене звернувсь — я б також пішла на будь-який ризик, щоб тебе врятувати. Чесно, не кривлю душею. А отак... Зараз сижу і не знаю, як розрулити ситуацію. Піти і забути? Людину, яка для тебе... Це навіть у мене такий осад залишиться, що іноді важко буде жити. А залишитись? От не уявляю, в якому форматі ми б могли бути разом? Фізично — неможливо. Тих почуттів, що раніше, також уже нема. Вони вмерли миттєво, після твоєї відмови допомогти. А тепер, коли ми знайомі реально, пробач, відновитися не можуть. Це вище моїх сил — покохати хвору людину. Не дано. То яка перспектива? Просто друзі? Зобов'язати себе приходити тричі на тиждень, щодня телефонувати, писати на ніч. Такий собі життєвий баласт у вигляді...

— Не продовжуй, — попросив Олег. — Я зрозумів напрямок твоїх думок. А слухати це і зайвий раз усвідомлювати свою неповноцінність усе-таки неприємно.