Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

– Все так, як ви й питаєте, – одказує чоловік. – Ходять у гості один до одного – і родичі, і знайомі, і односельці, і просто добрі люди.

– Се добре, що ви ходите один до одного у гості, – заспокоїлись кам’яні баби. – Ось і ти до нас у гості прийшов, виходить, не перевелися у світі добрі люди…

Тоді баба, що надійшла, і каже, зітхнувши:

– Довго, довго нам, сестро, ще доведеться стояти…

А що мала на увазі – і не збагнути.

Сказала і, спустившись з могили, поволеньки почовгала на свою ще не розкопану могилу. І заклякла на ній у сірій пелені дощу.

У далину вдивляється. Наші жінки, – у них теж не мед життя, проте вони хоч чоловіків, на одміну од кам’яних товарок своїх, мають, дітей, сім’ї, а кам’яні їхні подруги на могилах самотиною гибіють, одинокі, як перст одрізаний. То ви вже, пане, учений, уві сні прохали селяни археолога (йому часто снився цей сон, дивний-предивний), як будете їх перед розкопками з могил знімати, не зобидьте жодну. Кожна з них хоч і кам’яна, а все ж – баба… Як той казав, жіночка. Тож з ними треба, як і з нашими жіночками – ласкаво та лагідно… Бо вони своє в самотині за віки та віки відстояли та відгибіли на дощах та вітрах… А взимку й на холодині… Та й давні люди можуть образитись, що ми їхніх жінок обижаємо. А образившись, розгніваються і лихо тоді на нас нашлють. А в нас і свого дівати нікуди – то нащо нам ще й чуже?

Снилось так археологу після розкопок Чортомлика ще довго-довго…

З жіночим іменем Cолоха

Оповідання, що складається з двох листів до друга

Прийшов же я та у неділю -

Дала Солоха сорочку білу,

Дала, дала та ще й наділа,

Ти моє серденько розвеселила…

З української народної пісні

Лист перший Iз запізненням у дві тисячі років. Але ж і побачив денні зорі

Дорогий сябро!

Даруй, що трохи затримався з відповіддю на твій гарний лист, але, нарешті впоравшись із невідкладними справами, буденними й рутинними – те-се, п’яте-десяте, беруся за відповідь.

«І що тобі коштує розповісти мені про те, що мене цікавить? – запитуєш ти в своєму листі. – Адже ти, знаю, працюєш над книгою про Скіфію та скіфів, що має зватися загадково – «Сини змієногої богині», тож і про Солоху згадаєш, адже ти в матеріалі, то напиши за одним рипом і мені – про Солоху. Щось у душі моїй завертілося таке… розтаке… Поетичне. Хочу щось утнути – чи віршика, чи розмахнуся – творить – так творить! – на поему. Або ж і баладу. Про неї, про Солоху. Зарані вдячний».

Нічого це мені не коштує, тож і пишу.

Тебе, поета, зацікавив наш курган Солоха з рідкісним, як ти пишеш, йменням. («Знаю, смерчі в США, звані там торнадо, чомусь носять жіночі імена, а ось що й скіфські кургани – принаймні один з них – має жіноче ймення, дізнався вперше. Звідки та чому в нього жіноче ім’я Солоха?»)