Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі

Їхали сармати із Дону додому…

…За рікою Танаїсом вже не скіфська земля…

Геродот

Якщо Скіфія, будучи в статусі Великої, займала територію від Дністра на Заході до самого Дону на Сході (два її головні кордони в часи її найбільшої могуті), то її спадкоємиця (бодай і територіально) Україна трохи не дотягла до розмірів своєї попередниці. Вірніше, дотягла лише до селища Мілове Луганської області, що є нині крайнім пунктом нашої країни на Сході. Звідти до синього Дону рукою подати, але він вже належить Росії. Спершу предки наші з Київської Русі щось там не догледіли, потім запорожці, які успішно заселяли ті краї, а вже згодом і ми, українці, бо ж не мали тоді своєї держави і дбайливих правителів-господарів, які б захищали територію своєї країни – так ми й опинилися без Дону, хоч мали там свої володіння. Приміром, місто Таганрог – Ростовська область РФ, що на березі однойменної затоки Азовського моря, – колись належало Україні, але в 1925 році було у неї нагло відібрано комуністичною Росією і Україна, теж тоді комуністична, не посміла й заїкнутися, аби відстояти своє у «старшого брата». Тож їй, обібраній, на згадку про Дон хіба що дивна пісня залишилася – «їхали козаки із Дону додому».

Чому дивна? А пригадуєте її зміст, про те, як козаки

Підманули Галю – забрали з собою.

«Поїдемо з нами, з нами, козаками,

Лучче тобі буде, як в рідної мами».

Ой ти Галю, Галю молодая,

Лучче тобі буде,

як в рідної мами».

Наївна дівчина й погодилась пристати до незнайомих молодців. На свою біду, адже далі невідомо чиї козаки (донські чи запорозькі. Та й чи козаки взагалі, а не якісь драпіжники з великої дороги?), підманивши дівчину, взяли та й, не придумавши нічого кращого, прив’язали її – як про те співається в пісні, – «до сосни косами», потім «назбирали хмизу» і… «підпалили сосну одгори донизу».

Отакої! Не козаки (та хіба козаки були такими?), а справді розбійники, садисти, чи не з патологічною пристрастю до жорстокості, катування безневинної християнської душі (чи вони отримували насолоду від страждання інших?). І хоч прив’язана до палаючої сосни Галя криком кричала, але, судячи з усього, не врятувалася. Незбагненні козаки дівчину таки спалили. Живцем! Невідь за що і в ім’я чого. Просто так, під недобрий настрій. За здорово живеш!

Душогубці виступають у цій пісні… героями. Мовляв, хай інші матері научають своїх дочок і темної ночі гулять не пускають. Як повчання матерям і спалили Галю. Дивна, взагалі, педагогіка!

Звідтоді, як я вперше малим хлоп’ям почув цю пісню, то жахнувся неймовірній жорстокості козаків. Ось тільки невідомо чиїх. Але судячи з того, що їхали вони з Дону додому, себто в Україну, то мовби й наші, хоча українські козаки ніколи подібного не чинили – та ще з дівчиною, яку самі ж і підманули. Справжні козаки, судячи із все тих же народних пісень, були зовсім-зовсім іншими, в крайньому разі не звірами, не зграями різунів з великої дороги, а воїнами-захисниками, лицарями-січовиками… Так ось звідтоді в моїй дитячій уяві Дон довгий час уособлювався з чимось нелюдським, вкрай лютим, якщо козаки невинне дівча ні за що спалили живцем, прив’язавши його до сосни косами… Ще й похвастали про те звірство у пісні.

Я тоді ні-ні та й думав: а раптом то були не українські лицарі-січовики, запорожці славетні, а прадавні сармати, які колись кочували за Доном? Раптом… раптом – моя дитяча уява хіба ж так розгулювалась! – якийсь їхній загін, заблукавши в часі (я тоді захоплювався фантастикою), виринув уже в Україні, захопив дорогою дівчину і спалив її з притаманною їм жорстокістю, що для них була звична. Сармати, як і всі кочовики, та ще у ті прадавні, дикі часи, не були лагідними чи рахманними. І я, малий, переінакшивши на свій лад пісню (таку нехарактерну за змістом для українських поетичних творінь), виспівував її по-своєму: «Їхали сармати із Дону додому». І тоді все ставало на свої місця і я міг хоч якось пояснити ту жорстокість, з якою невідомі «козаки» розправилися з дівчиною…

Так мені й запам’ятався Дон (у греків Танаїс), нині річка в Російській Федерації, половина якої колись належала скіфам, а половина – сарматам. Нинішня її довжина 1970 км. Впадає в Азовське море, утворюючи дельту площею в 340 км 2.

Типова рівнинна ріка, судноплавна від гирла до впадіння р. Сосни. Після спорудження Волго-Донського судноплавного каналу має зв’язок з Балтійським, Білим і Каспійськими морями.