Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Могилу – як підмели!

Правда, грабіжники, як завжди, квапилися – боячись, аби їх не застукали – розправа тоді швидка, – тож дещо з поквапу й погубили. Але так, дріб’язок: кілька нашивних золотих бляшок, срібну чашу кілік для вина з грецьким написом. А ще знайшли – випадково, копач босою ногою наколовся – золоту голку. Археолог насторожився: виходить, тут колись була жінка? Хто вона? Цариця? Наложниця? А що жінка була похована, то це так, бо для чого чоловікові голка? Бодай і на тому світові?

В боковому підземеллі, що його невдовзі виявили, був чималий мідний казан і якийсь невеличкий залізний візок із сіткою. Схожий на мангал для підсмажування на багатті м’яса.

Неподалік головної могили, у якій здогадно було поховано царицю (від людини залишився лише тлін), виявили поховання двох коней. Біля них знайшли золоті налобники у вигляді рибок, нащічники, формою схожі на крила, різний дріб’язок із збруї і… І все.

Не густо.

Море праці і такий улов?

Археолог був у відчаї. Хоч і ждав, що могила може бути пограбованою, але щоб так?…

Ох, Солоха, Солоха!..

– Це, мабуть, тому, – зітхав, – що мені ніколи не таланило з жінками…

– Що ж ви хочете, пане, як баба вона і є… баба, – співчутливо, аби підбадьорити, казали грабарі. – Хоч тоді, хоч теперечки. Всі вони… Солохи.

Археолог, ніби шукаючи відповіді на своє розпачливе запитання «Та що ж це таке?», глянув угору (голову довелося закинути чи не на спину, аж кашкет зсунувся на потилицю) і з глибини одинадцяти метрів могильної ями та вісімнадцяти кургану побачив над собою… зорі. Що густо висипали у високості – аж зазорів шматок неба!

– Котра година? – поспитав і, діставши годинника-цибулину на срібному ланцюжку, глянув на циферблат. Було близько четвертої. Літнього дня. А він на півдні – довгий-довгий. До вечора ще і в п’ять годин не вбереш світла, а зорі вже висипали. І тут збагнув – так на денному небові бачать зорі ті, хто перебуває на дні колодязя. Тож угорі так звані денні зорі, і невідь-чому археологу від зірок у денному небі стало мовби легше. Він подумав: а може, ще й не все втрачено? Чого передчасно занепадати духом? Під таким великим курганом, який вони пробили лише посередині, мають бути ще й інші могили. Принаймні бодай ще одна. Навряд, аби грабіжники в пошуках другої могили, прорили ще один лаз. Та його ніде й не видно. Вони ледве з одним упорались, раді, що вибралися з того світу живими та ще й з добрим ужитком.

Але вже кінчався польовий сезон, а з ним і літо. А разом з ними – й казенні гроші, виділені на Солоху. Доведеться розкопки відкласти до наступного сезону і вже за другим разом гарненько дослідити поховання.

Притулившись спиною до земляної стіни (болів поперек, прямо виламувало його), Веселовський жадібно дивився на денні зорі, що так густо висипали на денному небі – висипали, наче з іншого світу. Може, там, де зараз світять денні зорі, й скіфи кочують? Ті скіфи, які давним-давно щезли не лише з цих степів, а й узагалі зі світу білого… І відчував себе щасливим. Ну, майже щасливим. Тому, що ясного дня бачив у небі зорі – справді, не кожному це дається бодай раз за життя побачити. Хіба що копачам колодязів… Врешті заспокоївшись, розтираючи кулаком поперек, вирішив остаточно: розкопки на цьому завершити, продовжити ж їх у наступному польовому сезоні.

Попереду була зима і її треба буде пережити, істинно – пережити. Бо жити він буде, як почнеться новий польовий сезон і він продовжить розкопки… А над ним, над Придніпров’ям все так само сяяли денні зорі і бачив він їх тільки тому, що стояв на дні скіфської могили, а отже, за крок-другий від її ще не розкритих таємниць. І був за це вдячний Солосі. Що дякуючи їй, вперше – хоч і провів життя на розкопках (раніше він не опускався на таку глибину) побачив денні зорі.

…Дорогий друже – непередбачені обставини! Даруй, але на цьому буду ставити крапку в своєму квапливому листі – вже ранок скінчився (мій звичний робочий письменницький ранок), і мені час збиратися до праці – в редакції. Так було, так є і так, сподіваюсь, буде. А як воно було далі – напишу в іншому листі – чекай. Веселовський хоч і спізнився на дві з чимось тисячі років із першою могилою, але під час другого польового сезону неодмінно щось має знайти. У пограбованому кургані! З жіночим йменням Солоха.

Лист другий Золотий гребінь Cолохи (не рахуючи горита), або «Eх, добра жінка! Чорт – не жінка!»

Привіт, привіт, друже!

Аж тепер, впоравшись зі своїми невідкладними справами, завершую свою епістолію і нарешті напишу – ти чекаєш, очевидно, з нетерпінням? – що ж було далі і кого – чи що? – знайшов під товщею Солохи археолог Веселовський у новому польовому сезоні року 1913-го.

Констатую (а втім, це резюме попереднього до тебе мого листа): центральне поховання Солохи виявилося – як, між іншим, й очікував археолог, вірячи й не вірячи – ще в давнину пограбованим. Поховали скіфи свого царя, пом’янули, як водиться за прадавнім звичаєм, потім рік насипали йому курган, справляли тризну, проспівали ритуальних пісень і покочували безмежними – тоді вони й справді здавалися безмежними – придніпровськими степами, а по якомусь часі за діло взялися могильні злодії… Отож центральне поховання належало цариці. Але повірити, що заради лише однієї жінки, бодай і в статусі жони владики, скіфи нагортали б такий грандіозний курган, один з найбільших у тих краях, археолог не міг. Цариця не мала самостійного значення, як і влади – Скіфія не знала на своєму троні жінок. Покійниця була всього лише жоною правлячого царя кочовиків. Коли ж скіфи насипали таке громаддя, то виходить, що під його товщею «ховається» ще хтось, і цим «хтось» має бути лише сам цар. Він або помер своєю природною смертю, або, швидше всього, поліг у бою, а вже його дружину за жорстоким звичаєм і поклали до нього в могилу, аби вона і на тім світі догоджала своїми пестощами високопоставленому мужу…

Тож треба було шукати господаря підземного царства Солохи – десь він там мав бути, повелитель Скіфії, до якого на той світ силоміць було відправлено жону – от уже справді нещаслива доля в жінок! (Хоча не виключено, що цариця добровільно погодилася піти на той світ за мужем – скіфи вірили в потойбічне життя і до смерті ставилися спокійно.)