Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Чортомлик і Cолоха

Чортомлик

«Чортомлик – великий (заввишки 20 м, діаметром 350 м) скіфський курган IV ст. до н. е. біля с. Чкалового Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. (УРЕ. Т. 12. С. 344). І далі: – Досліджував його 1862 – 63 І. Є. Забєлін. Під насипом відкрито два колодязі глибиною бл. 11 м та кілька печероподібних ніш, у яких…»

А втім, що було далі, що в тих колодязях та нішах виявилося – про це й повість.

До речі, назва кургану походить від ймення річечки, що тихо-мирно тече-плине собі в тих краях. Чортомлик – права притока Дніпра, один із синів батька Славути, у сивочолі віки званого ще Борисфеном.

А звідки ймення таке у річечки – Чортомлик? Про це теж у повісті «Чортомлик».

– То ти питаєш, добрий чоловіче, звідки оті високі могили у наших степах узялися та хто їх і коли і над ким понасипав-понагортав? А ясно, що давні люди, бо теперішні на кладовищах манюні горбики над могилками нагортають, а первісні, ті, які до нас – ого які понагортали! А, може, то й наші понагортали над своїми козаками, га? Як писав Поет: «Високії ті могили, / Де лягло спочити / Козацькеє біле тіло, / В китайку повите. / Високії ті могили / Чорніють, як гори, / Та про волю нишком в полі / З вітрами говорять…» Ось ти сам і розберешся, хто їх понасипав і хто в них віками лежить – для цього, кажуть, ти до нас приїхав і копачів-грабарів наймаєш… Сідай. Хоч ти й не наш чоловік, вроді як чужинець, заїжджий, а все’дно розповім. Мо’, й знадобиться тобі моя байка. Кажуть, ти вже багато понаймав у наших краях копачів з кіньми та грабарками… Сідай і слухай. Тобі це тре’ знати, коли вже зібрався наші могили розоряти… Для науки, кажеш? Не спорю, мо’, й для науки. Тілько наука теж розоряє. Був у нас курган і ниньки є, оно-но до неба здіймається його огром, прапрадіди наші нагорнули, а ти розкопаєш і не буде більше у нас Могили – тілько в пам’яті й зостанеться… Та – слухай… Бог його зна, чи до потопу, чи до Христового народження жили тут, біля Дніпра нашого великі люди – велетні. Здоровенні такі богатирі і кожен як три чи й усі десять наших дядьків, їхні костомахи й тепер знаходять, тіко дуже глибоко в землі.

Діди наші розказували, а я оце їхні байки та билиці тобі переповідаю: як стали заходити сюди люди, – а вони тоді були дрібні, як на теперішні виміри, вроді й не люди, а оті, як їх… Ліліпути. Такі малі тоді були наші люди. Кажу, наші, бо велетні хоч і теж люди, але не наші, а бозна-чиї… Так ото почали малі люди собі потихеньку орати й сіяти усяке збіжжя. А чого? Земля гожа, гарна, ори, сій… Живи і Богу дякуй, що хлібець маєш святий… От раз, кажуть, виїхав чоловік з погоничами, запріг вісім пар волів у плуг, оре собі, оре. Борозенку веде й веде. Коли це де не візьмись – гульк! Він. Велень з-за Дніпра прицурганився. Чи як по вашому – велетень. Здоровидло несусвітне, а не чоловік. Забрав він усіх з волами, з плугом собі в жменю, ступив там стільки разів і опинився верстов за сто біля своєї матері.

Приніс людей і питає в неньки своєї:

– Дивись, мамо, яка мала муравка, а землю псує…

Мати глянула і каже:

– Однеси, синку, де взяв; нехай псує: з неї колись люди будуть.

Вернувся той велетень і пустив людей на ріллю, де взяв…

Ось такечки з тієї дрібноти і появилися перші люди. Вже такі, як ми, бо добре робили, тож людьми справжніми й поставали. Жили вони давним-давно, як ще і наших прапрадідів-пращурів не було. А вони вже й тоді жили. Бо – первісні люди. Тож вони й понасипали у наших краях могили, звані курганами, і самі тепер у них лежать та ждуть Христового пришестя, щоби з могил повиходити і ще пожити в наших степах. Бо немає нічого луччого, як жити у світі білому!.. Оце така побрехенька, що її відаю. А чого не відаю, того й не розказую, бо чого задарма й рота розкривати, як не знаєш… А хочеш, добрий чоловіче, ще більше взнати, запитай старших за мене, мудріших, бо мені тіко дев’яносто, я ще не все встиг узнати. Старші мене діди, які вже другий вік почали, то вони більше за мене знають. Вони тобі таке нарозказують… Що буцімто в курганах і не люди лежать, а оті, як їх… Песиголовці, звиняй на слові. Тьху, тьху, тьху, прости мене, Господи, що нечистих поминаю. Вони такі, як ми з тобою. Люди, значить, тіко з одним оком на лобі, до носа ближче, а голова у них песья. Ну, собача. Були колись і такі дияволові створіння та виплодки. Недолюди-перевертні. Так вони живцем поїдали людей справжніх – отаке творилося! Старі люди розказують, а я їхні балачки тобі переказую: колись буцімто був такий час химерний… Чого – химерний? Та химородь тоді така плодилася-множилася, біда була на людей наслана. Яка? А така… Смерті тоді, тієї, що з косою, не було і в помині. І знаку на неї. Тоді замість смерті, кажуть, песиголовці жили з одним оком і людською подобою. На двох ногах і з двома руками. Глянеш – вроді як людина. Оддалеки. А придивишся ближче і мороз по спині. Песьї голови у них. Отаке враже створіння. Було, спіймають чоловіка та закинуть у яму. І – годують його, годують… Чим? Та чим же, як не цукерками та пряниками. Годують, годують, покіль чоловік стане гладкий, як, даруй, свиня. Тоді песиголовці полізуть у яму, полапають його за боки, чи багато наросло сала? Як до кісток долапають – не годиться, бо худий. Ще його підгодовують. Цукерками найсолодшими та найсмачнішими і пряниками медовими, здобними та пухкими… Знову полапають чоловіка: як до кісток не долапають, тоді візьмуть – чикнуть ножем йому пальця. Як біжить кров, то ще цукерками та пряниками медовими пригодовують, а як ні, значить, уже годиться на заріз – і ріжуть. Та й з’їдять чоловіка. За здорово живеш.

Стали тоді люди Бога просити, щоби послав на них краще смерть. Бог добрий, тож змилостивився і послав страшну смерть з косою. Заходилась вона біля песиголовців і давай їх, як чортополох, викошувати – всіх позводила зі світу білого! Туди їм і дорога! Гірше, що вона потім в охоту увійшла і за людей взялася. Але тут уже нічого не вдієш – смерть є смерть, і від неї ніде не дінешся… Але все’дно людей більше, вони й нині у світі білому живуть, а песиголовців мало, тож вони й пощезали. Ну, де-не-де, мо’, й позоставалися. Так ось, ті песиголовці, як вціліли, й поховали тих песиголовців, яких смерть викосила. І кургани над ними понасипали.[71] Ото й наша Могила такечки на світі білому з’явилася… Як будеш курган розкопувати, пильнуй кріпко. Мо’, й справді там песиголовці лежать. А мо’, й порядні люди. Тіко дуже давні – хто тепер точно скаже. Сам дізнаєшся, як до могил їхніх доберешся.

Тоді ще світ не знав таких унікальних за художньою значимістю виробів із золота, срібла чи електру, як їх пізніше видобудуть зі скіфських могил V–IV ст. до н. е. Коли вони почнуть з’являтися з того світу, із світу мертвих у світ живих, то наш світ буде вкрай вражений: хто такі скіфи, що в них незвичайні скарби? А тоді цього не знали ще й самі вчені. Скіфи надавали перевагу торевтиці – художнім виробам з металу. Це еллінське мистецтво вражало світ монументальною скульптурою, живописом, мозаїкою тощо, а скіфи вміли вразити світ навіть якоюсь пластинкою, маленькою золотою бляшкою. А одяг, кінська збруя і зброя, військові обладунки, посуд, ритуальні предмети, що покривали рельєфними зображеннями людей і тварин у похованнях – хто їх виготовив? Але навіть при побіжному знайомстві з ними відчувався вплив грецьких неперевершених майстрів, сліди їхньої високо розвиненої вже на той час культури – то невже скарби скіфських поховань належать грецьким майстрам-торевтам, карбувальникам по металу? Хоча усяко було. Були греки, але були й скіфські майстри.

Золото було найзручнішим матеріалом для художнього карбу по ньому. Воно м’яке, ковке, пластичне – для техніки ювелірних робіт годі шукати кращого матеріалу – для литва, карбування, гравірування, філіграні тощо. А більш ні на що золото – воно тоді ще не стало еквівалентом грошей – не було потрібне. І все ж чи не всі знайдені вироби в скіфських могилах були виробами грецьких майстрів – в барельєфі, в техніці басми методом металопластики – це видно із здобутих скарбів багатих скіфських поховань.

Покладали такі надії-сподіванки і на курган Чортомлик, що в ті часи – друга половина позаминулого століття – ще звався Товстою Могилою. (Чортомликом – і – на віки, – він стане зватися пізніше. Чи не в часи запорожців, котрі мали на ньому сторожовий бекет, пост для спостереження за татарами та за Диким полем).

Як і водилося, на вершині кургану стояв кам’яний бовван – ледь-ледь висічена з каменюки людська постава. Як прийнято в подібних випадках казати – антропоморфна. Вірили, що та «баба» володіла чудодійною силою – зцілювала недужих від пропасниці. (Казали, що якось забрали з однієї могили кам’яну бабу і відразу ж почалася засуха. Суш настала така, що все, що росло, почало гинути. Люди й здогадалися, від чого те лихо, і повернули на могилу боввана. І суховій одразу ж вгомонився.)