Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

І почалася «дивна» війна

Час народження великої Cкіфії

Вожді мої і ватаги! Старійшини і знатні мужі! Я, цар Іданфірс, син царя Савлія, онук царя Гнура, правнук царя Ліка, праправнук царя Спаргапіфа, позбирав вас у царську землю, щоб сказати вам лихі вісті: хижий звір підповз до нашого краю. Ім’я йому – цар персів Дарій. Його коні вже п’ють воду з Істру! П’ють воду із першої ріки на заході скіфських земель!

З історичного роману автора «Ольвія»

…Коли перша стріла скіфського воїна досягала ворога і валила його на землю, в ту мить у польоті вже було 5–6 смертоносних стріл, що, розтинаючи повітря, летіли одна за одною…

«Нас більше всіх, і ми кращі за всіх!» – не стомлюючись, любили повторювати царські скіфи, володарі усіх племен і народів Великої Скіфії…

А втім, що вона вже Велика, її владикам і повелителям ще треба було довести – не на словах, а на ділі. А тут і нагода трапилась: 514 року до н. е., коли полчища Дарія І Гістаспа ринулися в край синів змієногої богині.

І скіфи та перси – по суті, брати по крові й мові (і ті, і ті – нащадки аріїв), змушені були в кривавій віхолі зійтися в степах Північного Причорномор’я в смертному герці…

Справді, під дзвін мечів і співи стріл народжувалася Велика Скіфія – власне, Причорномор’я, що його скіфські орди, вторгнувшись із сходу, з-за Дону відвоювали в кіммерійців. Тоді ж до прийшлих кочовиків приєдналося аборигенне населення тамтешніх країв (а втім, прибульці його просто підкорили силою зброї) і почалася творитися Скіфія, тоді ще просто Причорноморська. І тоді ж почалася рання історія Скіфії, яку прийнято датувати VI–IV ст. до н. е.

Це був початок скіфської історії на теренах теперішньої України, коли вперше пролунало в степах Причорномор’я ймення невідомого до того народу «скіфи»; час, коли народ той, утвердившись, на віки залишив по собі такий слід, що навіть ім’я його стало прозивним, коли скіфами почали називати всі інші – кочові й некочові народи гамузом, які мешкали в Подніпров’ї та Причорномор’ї, в межиріччі Істра – Борисфена – Танаїса. Ба навіть поширилось на інші народи, наприклад, Казахстану та Середньої Азії.

Скіфи, запанувавши в європейських степах на початку та в середині І тисячоліття до н. е., підкорили там кіммерійців, здавалося, на віки й тисячоліття. Простіше – назавжди.

До першої половини VII ст. до н. е. відносяться найдавніші у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це, як прийнято вважати в науці, відправна точка скіфської історії. З цього часу і починає вживатися термін «скіфи» – щодо кочового населення, яке проживало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів і яке вже мало ту субстанцію, що пізніше археологами буде названа як скіфська культура.

Залишилося в минулому більш як чвертьвікове панування скіфів у Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е. (Згадаймо, як Геродот писав про період скіфської зверхності на Ближньому Сході: «Отже, скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїм нахабством (не забуваймо: нахабство міста бере! – В. Ч.) і свавіллям (запам’ятаймо й це. – В. Ч.) усе перевернули там догори ногами. З одного боку, вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначали для кожного з них, а крім збирання цієї данини, вони роз’їжджали на конях і грабували все, що тільки було в нього».)

Повернувшись у Північне Причорномор’я, скіфи успішно там облаштували нову свою батьківщину, і подальша їхня історія пов’язана вже з територією саме Північного Причорномор’я. Тож з кінця VI ст. до н. е. у південних районах Північного Причорномор’я починає збільшуватись кількість скіфських поховальних пам’яток, особливо в межиріччі Дону і Дунаю, а більше їх зосереджено в Нижньому Подніпров’ї та Східному Криму, де згодом буде виявлено найбагатші скіфські поховання того періоду – курган Перша Заводська і Чабанцева могили на Дніпропетровщині, Золотий та Ак-Мечетський у Криму тощо. На час вторгнення у Скіфію перської орди Дарія І Гістаспа наприкінці VI ст. до н. е. простори Північного Причорномор’я були вже оббиті й освоєні скіфськими племенами під владою царських скіфів. Були вже визначені й кордони Причорноморської Скіфії – межі східного проходили по річці Дон, західного – по річці Дунай.

Відбувся найвищий злет скіфської культури в степових регіонах від Передкавказзя й до Дунаю. Скіфи зміцніли і вже почали творити свою державу, так звану ранню Скіфію, міцно утримуючи степи між Дунаєм та Доном, і саме тоді, на гребені перших успіхів ранньої Скіфії їх і підстерегло перше випробування на виживання – війна з перським царем Дарієм, а в залежності від її результатів вони мали або згинути, або здобути славу непереможного народу.

«Нас більше всіх, і ми кращі за всіх» – не стомлюючись повторювали гоноровиті й занозисті, зарозумілі й високодумні, розбурхано гарячкуваті, як наче в огні народжені, царські скіфи, володарі усіх племен і народів тодішньої Скіфії і нарешті докаркались – доля послала їм жорстокий шанс не на словах, а на ділі це довести, коли 514 року до н. е. Дарій І Гістасп ринувся зі своєю неліченою ордою в край синів змієногої богині…

Іданфірс проти Дараявуша (Дарія І)

«…Посередині шатра – царське вогнище, священне і недоторканне, іменем якого скіфи дають найміцнішу клятву. Бо коли скаже скіф: «Клянусь царським вогнищем!..» – то міцнішої клятви у світі немає. А того, хто дасть брехливу клятву іменем царського вогнища, чекає страшна кара. Над вогнищем дим піднімається у круглу дірку, наче чорна борода Папая. Біля входу висить бурдюк – шкура, здерта з кози, із перев’язаними ногами: повний кумису… Слуги нечутно розливають його в чаші, розносять царським гостям.

Схрестивши під собою худі ноги, взуті у м’які еластичні сап’янці, прикрашені золотими бляшками, в центрі шатра, біля вогню сидить сутулий, змарнілий владика у царському вбранні. На його маленькій довгастій голові – башлик із золотим шишаком, навколо якого обмотаний рудий конячий хвіст, золоті пластинки закривають лоб і щоки. На царю осяйна куртка із червоного оксамиту, поверх якої наопашки накинутий малиновий плащ, підбитий хутром соболя… Він сидить непорушно, голова його трохи опущена, погляд звернений до вогню. Гострий орлиний ніс, міцно стиснені сухі тонкі губи. Очі звужені, сховані в щілини, щоки по-старечому запалі.