Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Курган з жіночим йменням Солоха, що тебе зацікавив, знаходиться – знаходився! – біля села Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області – це на березі нинішнього Каховського водосховища. Висота його була вельми пристойною як для таких споруд – 18 м. Себто курган належав до розряду великих. Щоб не сказати величезних, адже ймовірно, що його первісна висота сягала і всіх двадцяти метрів.

Один з авторів, що колись писали про нього, великознам’янського велета, зазначає: «Навколишні мешканці чомусь назвали його Солохою, і під цим іменем він і увійшов до світової науки…»

Тебе цікавить, чому це курган (чоловічого роду) та носить жіноче ймення? Слід пам’ятати, що українці здавна кургани називали могилами (жіночий рід), і нині наші словники дають таке тлумачення одного із значень терміну «могила»: високий насип на місці давнього поховання. Себто курган. А до нього в свою чергу таке пояснення: «Насип над стародавньою могилою». І приклад: «На території, де раніше жили скіфи, зберігається й досі багато курганів. Це земляні горби, які скіфи насипали над могилами своїх вождів».

Тепер щодо назви. Чому, приміром, могила (курган) називається Гострою (Гострим) – є така в Запорізькій області, – зрозуміло: вершина її різко звужена, наче загострена, гостра, тому й відповідна назва.[75] Але чому Солоха?

Хто така Солоха, що удостоїлась такої честі? Відповідаю: не знаю. І цього ніхто не відає. Чи була історична (реальна) жіночка з іменем Солоха, що саме її ім’ям названо могилу-курган – цього з певністю теж ніхто вже не скаже. Багато звідтоді води з Дніпра попливло. Але я провів деяке своє «розслідування» і ось до якого висновку я дійшов.

Солоха – жіноче українська ім’я (одна з форм імені Соломія – Солоха, Солошка), а глибше, історично Солоха – вже забутий (відомий лише спеціалістам) персонаж східнослов’янської, зокрема української міфології. Паралелями її вважається Баба, іноді русалка. А Баба у давніх слов’ян – жіноче божество. Спершу втілення хмар, пізніше світла. І зокрема – місячного. Божества Баби, за віруваннями наших пращурів, жили на високих горбах або гірських вершинах, тож і досі в слов’ян, зокрема в українців зустрічаються назви «Бабина гора». Оскільки ж Солоха була, повторюю, одним з уособлень божества Баби, то й курган тому, очевидно, назвали Солохою. Себто Бабою. Інших пояснень я не знаходжу. (Хоча можливо, що в давні, вже українські часи, особливо в козацькі, біля кургану жила якась Солоха, як водиться, товста баба, тому й курган прозвали так: Баба Солоха. А потім вціліло лише одне ім’я.) Але, певен, що перша моя версія – щодо божества Баба, – ймовірніша.

Розкопував Солоху у 1912 році, дістаючись її таємниць, відомий (а втім, по-справжньому він, як писатимуть дослідники, стане відомим лише після Солохи, своєї лебединої пісні) російський (я вже якось писав, що на українських землях у ті часи мали право розкопувати наші кургани і бути повними їхніми господарями і власниками лише представники «старшого брата» – що вдієш, як Україна тоді була безправною колонією у своєї північної сусідки!) археолог, сходознавець, професор Петербурзького університету, один з керівників Археологічної комісії Микола Іванович Веселовський (роки життя 1848–1918). Імпозантний (правда, дещо товстуватий), з великою і пишною – істинно руською – бородою, на вигляд класичний руський інтелігент вісімнадцятого сторіччя (він таким і був) – археолог-професіонал вищого класу! Невгамовний і невтомний! Досить сказати, що він провів – без перерви! – 29 польових сезонів підряд – випадок у практиці археології до того нечуваний! Це дає підстави вважати, що він жив археологією. Досліджував кургани на Дону, Кубані, в Криму і на Дніпрі. Солоха – апогей його наукової діяльності.

Розкопки третього за величиною кургану України (після Чортомлика і Куль-Оби), розпочали наприкінці весни 1912 року. І це при тому, що Веселовський, як досвідчений практик, бувалий у бувальцях, одним з перших побачив те, чого не бачили інші: Солоха в давнину була пограбована (виднілися сліди грабіжницького ходу, проритого від підошви поховання – ями й западини на схилах). І все ж археолог вирішив не відмовлятися від задуманого. Практика свідчила: рідко яким «потрошителям» могил вдавалося пограбувати поховання під мітлу, що-небудь неодмінно залишалося непоміченим – бодай крихти, адже злодії завжди спішили, товклися в тісному лазі, в пітьмі, задихаючись від кіптяви й диму смолоскипів, тож бувало, що дещо й проґавлювали – сховки, бокові захоронення тощо. Як і багато викрадених речей розсипали. А тому Солоха не могла бути винятком. А ще Микола Іванович, як істинний русак, понадіявся на безсмертне руське «авось» – мо’, що-небудь і вціліло?

З тією надією й почали.

Повністю знести такий велетенський – справді, як гора! – курган з жіночим йменням у Веселовського рішуче не було аніяких можливостей.

– Такий здоровий, що й решетом не накриєш, – жартував археолог і в передчутті доброї – чи – добрячої – роботи потирав руки. – Трохи завеликувата Солошечка, як на ті гроші, що їх мені виділила комісія. Такенна-такеленна, – повторював він слівце, почуте від місцевих селян. – Одне слово, чималенька. Сот зо дві кінних грабарок потрібно і стільки ж, чи не більше, землекопів! Та, як мінімум, два польові сезони каторжної роботи, коли й тачки не витримуватимуть, і як ті скіфи зуміли задарма таке нагорнути, що його і за гроші через тисячоліття не розгорнеш?!.

Але наперед знав – розгорне. Роботу вирішив провести по старинці – глухою траншеєю. Тільки так можна було відносно дешевше і з меншими фізичними затратами дістатися поховання в материковому ґрунті з тією «технікою», що була найнята – кінними грабарками та землекопами з власною мускульною силою. А суть полягала ось у чому. Посередині кургану (починаючи з його підніжжя) вирізалася широка смуга в напрямку вершини і поступово поглиблювалася – до підґрунтя. Себто в центрі кургану – на глибину 18 метрів (його висота). Та плюс у материковому ґрунті до дна могили треба буде пройти ще метрів з десять чи й більше. Загалом вийде метрів під тридцять – нічогенько! З такої глибини небо вгорі й справді здасться з овчину – є таке російське прислів’я. Чи копійкою в п’ять номіналів. Не доведи Господи, обвалу (а він можливий, бо кріплення – за відсутністю лісу – ніякого) – ніхто не порятує, і тоді в скіфській могилі додасться покійників. Тож для безпеки стіни траншеї доводилося робити похилими. Але ж тоді чим ближче до дна, тим вужчою ставатиме траншея й, отже, зменшуватиметься площа, на якій доведеться розкопувати саме поховання й робити дослідження – небажана тіснява. Та ще й нервуй, чи не обваляться земляні стіни глибочезної траншеї? Все ж таки насип кургану, хоч і злежався за дві з чимось тисячі літ, проте наносний і не є материком.

Але іншого виходу не було – взявся за гуж – не кажи, що не дюж – не так для помічників та робітників, як для себе повторював Микола Іванович відоме прислів’я і збуджено, аж якось мерзлякувато серед літньої спекотняви потирав руки – пора братися до праці. Десятки найнятих ним кінних грабарок і землекопи з тачками чекали його сигналу, готові потягтися до могили суцільним гужем… (Перед тим вони старанно молилися, просячи у Всевишнього і взагалі у небесних сил прощення за те, що будуть «вдиратися» в чужу могилу, порушуючи вічний спочивок чужих людей, яким, можливо, і їхні співплемінники бажали колись і царства небесного – якщо бажали, – і землі пухом…)

Минули тижні і тижні тяжкої праці копачів та грабарів-візників, коли надривалися й коні і селяни скаржилися, що це робота до вирвипупа! Траплялися дні, коли й сам археолог, незважаючи на свій уже немолодий вік, хапався за лопатку і не стільки допомагав, як метушився – таке було велике нетерпіння пошвидше дістатися до материкового ґрунту, до таємниць Солохи.

Врешті-решт дісталися.

І коли вичистили лоно материка в глибочезній траншеї на вісімнадцятиметровій глибині, то загледіли обриси чималої могильної ями – її площа сягала 27 квадратних метрів! Чим не підземний палац вирили для свого владики царські скіфи.

Потім довго – день-денно – без передиху (археолог квапив: швидше, швидше, вже осінь не за горами!) виймали з могили землю. І це на дні траншеї, земляні стіни якої здіймалися обабіч чи не на два десятки метрів угору! Глянеш, а над тобою отакунький шмат неба блакитніє. Сонця й не видно. Та археологу не було коли і вгору глянути – копати, копати, копати!

Здоровенний ворот скрипить і скрипить, витягуючи з могили цебро за цебром землю – чи були в тій землі які речі (а могли ж бути, досвід інших розкопок це підтверджував) – не було коли її пересівати на решетах чи й перебирати між пальцями – ломилися до царевої могили.

Та ось вже розчищене і її дно – як і підозрював Веселовський (власне, чекав), вона таки виявилась пограбованою. Ще в сиву давнину, тут його інтуїція не підвела. Вже добре видно грабіжницький лаз, забитий чорною землею, пробитий від підніжжя кургану прямцем у могилу (знали, де вона знаходиться?).

Лаз тісний, довжиною довше десяти метрів, небезпечний – як вони зважилися без кріплення лізти в таку дірку? А потім ще й у могилу, і все заради нього, мерзенного жовтого металу, будь він неладний!