Розділ «Частина чотирнадцята Пектораль[97]»

Пектораль[97]

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,

І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Борисфеном,

А Скіфією – всі оці краї.

Як пахли по степах тоді нестерпно

Кочівками осінні кураї!..

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.

Ходив на бій. Поїв коня з ріки…

Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни,

Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?

Яка зійшла над обрієм доба?

Борис Мозолевський

– Далі робота йшла максимально повільними темпами, розчистка під ніж. Та й до всього… Працювати і нічого не зруйнувати – неможливо. Кожна археологічна розкопка неминуче призводить до загибелі пам’ятки, її руйнації. Відновити її тоді – годі й сподіватися. Тому при розкопках поховання, та ще такого класу, як Чортомлик чи Товста Могила, до роботи підходиш з подвійною відповідальністю, адже ти відповідаєш і перед своїм сумлінням, перед своєю професією, якою тільки й живеш у світі, і взагалі перед скіфами, які тут колись жили, воювали, сіяли хліб, пасли худобу, любилися, раділи, співали пісень, ростили дітей для поповнення свого народу і молодих лошат для зміцнення майбутньої кінноти своєї ураганної, ті скіфи, які берегли оці краї, зберегли їх і тобі передали, то вони вже тобі рідні – і скіфи, і ці краї…

Так говорив мені Євген Черненко в Києві, в році 1996-му, в місяці червні, – як і Борис Мозолевський, закоханий у Скіфію, скіфолог, професор, доктор історичних наук і поет, той Женя, з яким Борис знайшов колись знамениту золоту пектораль, і вони першими – по черзі – тримали її в руках. Тільки одного вже немає в цьому світі, а другий мені розповідає – і про Скіфію свою, і про друга свого, поета. Я слухаю і пишу це оповідання, де й справді нічого не вигадано.

– До речі, не забудьте, – уточнює Євген Черненко, – через два тижні від цього дня, коли ми з вами бесідуємо, українська археологія відзначатиме знаменну дату: 25-річчя від дня знайдення золотої скіфської пекторалі в Товстій Могилі. Це сталося 21 червня 1971 року о тринадцятій годині тридцять хвилин. Експедицією керував Борис Мозолевський, відомий український поет і археолог, людина великої щирої вдачі, якій дуже щастило в житті – так дехто вважає. Цього року йому виповнилося б шістдесят. А втім, можна сказати й так: щастя Бориса Мозолевського – у його нещасті…