Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

До речі, аби пояснити назву річки з таким йменням Чортомлик (перша частина слова зрозуміла, з нечистим пов’язана, а ось що означає друга?) народна етимологія придумала для гідроніма, аби його хоч якось пояснити, слівце «мликнути» – у значенні «мелькнути» (пригадуєте прислів’я: «Тільки хвостом мелькнути»?), і загалом топонім Чортомлик збагатився такою легендою, створеною уже явно в козацькі часи.

Кошовий Сірко перемагав не тільки людей, він перемагав і нечистих чортів.

Річка Чортомлик, де стояла Січ Сірка, від того й називалася так, що в ній був убитий Сірком чорт, котрий у воді хлюпостався. Він тільки мликнув догори ногами, коли Сірко луснув його з пістоля. Звідтоді річка й зветься Чортомлик, бо всі стали казати: ото ось тамечки чорт мликнув… Ну, мликнув то й мликнув, якось же треба річці називатися, то хай буде і Чортомлик. (Із власних записів автора.)

Ось така сумна та невесела історія колись лучилася з українським курганом з такою символічною назвою: Чортомлик!

Чому сумна?

Та тому, що скарби Чортомлика, видобуті з української землі, справді навічно мликнули в «братню» Росію, котра й помістила їх у своєму Ермітажі. Світ вражати. Скарбами з чужих земель, званих нею як «южнорусские». А втім, не напишуть же вони: з українських. А раптом тоді українці заявлять на них свої права: наше, мовляв, нам поверніть. Не напишуть, адже Україна з давніх давен традиційно дозволяє «старшій сестрі» плювати собі в кашу. І – нічого. Тому «старша сестра» й не поверне забрані в нас скарби. Бо те, що вона бере, Росія ніколи й нікому не повертає. Амінь! Як писав колись один козацький полковник кошовому отаманові Калнишевському: «Гаплик! Проспали ми свої степи, москаль їх заграбастав», так воно і є. І, мабуть, ще довго, довго буде.

Насамкінець. Колись в Україні передання таке було (або ж, іншими словами, легенда, казка): народні пісні, що їх ми співаємо, звідки б ви думали? Виявляється, не з України – за українськими ж переданнями. Українські народні пісні, виявляється, із… Синього моря. (Де воно? А Бог його святий знає, де саме. Хоча всі моря, як розібратися, навзагал сині. Навіть те, що зветься Чорним.) Так ось…

Люди недоробили панщини, – так починається давня казочка, – а Мусій і давай виводити їх із Єгипки (відгомін біблійної легенди про те, як пророк Мойсей вивів євреїв – а вони при чім до українських пісень? – з єгипетського полону). Першими пішли євреї та цигани, а за ними другі якісь люди – багато людей. А далі ось що лучилося. Передні вийшли, а задніх море залило. Звідтоді вони живуть у Синьому морі, складають пісні – з горя чи що? – списують їх на камінцях і кидають ті камінці нам на берег… А ми підбираємо камінці та й співаємо їхніх пісень – вже як своїх. А далі й приклад наводиться: один чоловік «із нашої слободи служив матросом у Марнополі (слід гадати в Маріуполі Донецької області). То це, каже, п’ють горілку бурлаки, а на камінь дивляться. П’ють і дивляться, а потім давай співати бурлацьких… А чого, питається, наші співають чужих пісень, людей із Синього моря, що записують їх на камінчиках і нам їх на берег викидають? Та того, що «наші люди пісень складати не тямлять». (В чому дозвольте засумніватися. Україна нині нараховує чи не двісті тисяч пісень – та яких пісень! – В. Ч.) І далі, правда, додається: «окрім же морських людей, пісні про свої вжитки складали ще запорожці, та й ті вимерли, їх пісні найкращі».

Таке гарне передання, легенда така поетична, а які можуть бути претензії до поезії? Хай буде так, як і закарбувалося в пам’яті народній. Та й поетично звучить: пісні з Синього моря. Бо як послухаєш наші пісні, українські, то й справді здається, що такі незвичайні, божественні творіння не могли скласти прості люди. Мо’, й справді вони з Синього моря?…

А ось скіфських пісень вже ніхто й ніколи не почує. Навіть бодай, як вони звучали.

Скіфські пісні вимерли, як ще раніше них вимерли, щезли зі світу білого і їхні творці, десь загубившись, розчинившись у тисячолітній пітьмі історії… Залишилися лише їхні могили, а в них – скарби, що й нині звучать як найдовершені пісні із синього-синього моря-океану.

Не зовсім добре лазити до когось в могилу, у правічну хату чиюсь, чийсь віковічний сон турбувати, але археологи стоять вище цих умовностей, бо мають розповісти світові, хто ж такі скіфи із наших, із українських степів, як вони жили і яких співали пісень, що ними для нас навічно залишилися їхні художні творіння… Із золота, бо зроблені – і це головне – із золотом їхніх душ.

…І довго-довго після Чортомлика, що прославив його на увесь світ, згадуватиме Іван Забєлін Україну, згадуватиме з незрозумілою йому самому, русаку! – ностальгією, якусь Україну, званою Малоросією, а згадуючи, ні-ні та й замислено, на душевному щемі повторюватиме рядки її Великого Поета:

Там сонце, там місяць ясніше сія,

Там з вітром могила в степу розмовляє,

Там не одинокий був би з нею і я…

Там справді і сонце, і місяць ясніше сіяють!

Там якось трапилось одному чоловікові проїздити верхом повз прадавні могили, і застав його дощ. З’їхав він на могилу, зняв з коня сідло, накрив його половиною бабу, а під другу половину сам сховався. Дивиться, а з сусідньої могили баба йде. Важко човпе вона кам’яними ногами, підійшла й говорить сусідці:

– О, то в тебе, сестро, і гість є? Тепер тобі, самотній, не сумно…

І заходилися обидві баби розпитувати чоловіка, як і що тепер на світі робиться: чи носять на різдвяні свята вечерю, чи ходять у гості кум до кума, кума до куми, брат до брата, а сестра до сестри? Чи співають тепер півні? І яке воно нині життя-буття в людей? Чим вони веселяться і що їх теперича печалить і що їм болить, і яка радість-журба у них?