Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

Заістрянські пригоди

Я перелітав на крилах пісні в давно минуле, я жив у минулому, я бачив, я чув, з тріпотанням сердечним відчував смуток, радість та всі перипетії тих почувань.

М. Коцюбинський

Інформація для роздумів

«У ІV ст. до н. е. на чолі Скіфії стояв цар Атей, який об’єднав під своєю владою всі скіфські племена. Боротьба з фракійцями на заході становила основний зміст його довголітнього правління. Відомо, що скіфи, очолювані Атеєм, в союзі з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Александра Македонського) завдали поразки царству одрисів і поширили свої володіння за Дунай. Пізніше відносини між Атеєм і Філіппом Македонським різко погіршали і навіть стали ворожими. Почалася війна, яка проходила з перемінним успіхом…

…Концентрація влади (це коли вона зосередилася в руках Атея. – В. Ч.) була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об’єднану під єдиним управлінням.[78]

…Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства. Іншим фактором, який сприяв збереженню родинних устоїв, була общинна власність на землю.

На чолі суспільства стояли царі (спочатку – три, потім – один) та родові старійшини, що були також начальниками військових підрозділів. Влада царів була спадковою, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне походження царського роду. Царі виконували також судові, частково і жрецькі функції. Непокора наказу царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін, відібраний з числа кращих воїнів, незалежно від родового поділу.

Водночас влада царя якоюсь мірою обмежувалася інститутом родового ладу. Вищим законодавчим органом були народні збори – «рада скіфів», яка мала право усувати царів і призначати нових з числа членів царського роду. Характерно, що, за свідченням Геродота, усі найважливіші рішення приймалися не від імені царя, а від «усіх скіфів».

З часом влада царя і його найближчого оточення дедалі більше посилювалася, а значення органів родового ладу підупадало. Відомо, що цар Атей одноособово вирішував питання престолонаслідування. Так, він обіцяв Філіппу Македонському за надання йому воєнної допомоги у боротьбі з Істрією зробити його своїм «сином», «наступником», тобто царем Скіфії. Але це був лише дипломатичний маневр. Від своєї обіцянки Атей, як тільки відпала необхідність, негайно відмовився, однак сама можливість такої постановки питання вказує на те, як зміцніло єдиновладдя скіфських царів, їх право вирішувати кардинальні питання скіфського суспільства.

Атей розумів, що могутність скіфів значною мірою залежала від збереження демократичних традицій військово-родової організації, яка на той час вже була значно підірвана загостренням соціальних суперечностей. Ця політична тенденція знайшла відображення в писемних джерелах і образотворчому мистецтві того часу.

Плутарх (бл. 46 – бл. 120) наділяє Атея героїзованими рисами варварської простоти і воєнної доблесті…

Не випадково на монетах, які карбував Атей для підтримки свого політичного престижу, скіфський цар зображений у вигляді простого воїна з луком на коні, без будь-яких прикрас, регалій і атрибутів царської влади. Мабуть, ці самі ідеї відображають сцени з життя скіфів на чортомлицькій вазі і на золотій пекторалі з Товстої Могили…» (Історія Української РСР. Т. І.)

Атей – запорожець на скіфському троні

Отакої, вигукнете ви, шановні мої читачі. Де Запорозька Січ із своїми козаками-січовиками, а де Скіфія!..

Запорожцями, як ми знаємо, називалися (і – на віки називаються!) українські козаки, які жили в пониззі Дніпра за порогами в ХVI – ХVIII ст. Нашої, звісно, ери. («Було колись – в Україні / Ревіли гармати; Було колись – запорожці / Вміли панувати» – Т. Шевченко.) А скіфи? Їхні дати: VII ст. до н. е. – III ст. н. е.

Те-те-те!

Гм…

Була колись така теорія (гіпотеза чиясь архіоригінальна, зрештою, думега), що запорожці – це насправді ніякі і не запорожці, а… нащадки скіфів.