Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей

Але це я бачив на власні очі…

Нроботос. Гісторіїс аподейксіс

Гіпаніс[45] – третя, якщо рахувати із західного прикордоння, ріка Скіфії. (Перша – Істр, друга – Тірас). Така ж знана в ній, як той же Істр чи Борисфен. Чи Танаїс на сході скіфських володінь.

Згодом Геродот запише до своєї «Історії» в дев’яти книгах, що Гіпаніс «випливає (також) зі Скіфії і пливе з великого озера. Довкруги того озера пасуться дикі коні білої масті».[46]

Бачив їх з палуби трієри.

У Скіфії з диких коней – це він знав – водилися лише тарпани – невисокого зросту, мишачого забарвлення, з характерною чорною смугою вздовж спини (по хребту), кінці ніг та хвіст у них майже чорні, грива коротка, стояча.[47]

Вони добре знані у Скіфії, водяться в її степах повсюдно, і скіфи навіть вважали диких коней своїми. Під час мандрівок Скіфією, Геродот іноді бачив їхні табуни на обріях. А якось поталанило бути свідком (азартне то було видовисько!), як тарпани, ставши в коло (в середину його сховалися кобили з лошатами), відбивалися від зграї степових вовків – кільком сіроманцям розкроїли череп копитами задніх ніг, що є разючою зброєю в тарпанів. Вони сильні, швидкі, як вітер, в неволі, кажуть, швидко гинуть, тож скіфи й облишили спробу їх приручити й використовувати в господарстві, сміливі, вовків, єдиних своїх ворогів (не рахуючи людину), ніколи не бояться, а відважно вступають з ними в двобій.

Свійські ж коні у Скіфії порівняно дрібні, невеликі й низькорослі, звичайні коні простих кочівників, бо в багатих і заможних коні добрі – їх вони вивозять з Середньої Азії.

А ось чи водилися в Скіфії ще й дикі білі коні, Геродот не знав. Дивно, але хоч він їх і бачив своїми очима, але все одно був певний, що білих коней у Скіфії немає. Можливо, то альбіноси – відсутність нормальної для даного виду організмів пігментації, забарвлення? Альбінізм у конярстві вважається ознакою виродження. Але в поезії та пісенній творчості білі коні чи не найпоширеніші. Та ще їх полюбляють полководці – особливо для своїх тріумфів, щоби в’їхати на білому коні в повержене місто! То що таке дикі білі коні Скіфії – окрема порода чи то всього лише альбіноси?

З ним був Тімн, молодий, але вже знаний навіть у греків скіф, якого він найняв за добру плату собі в провідники – до всього ж Тімн не лише знав шляхи-дороги своєї батьківщини і вмів знаходити спільну мову з одноплемінниками, а й слугував йому за товмача – вільно володів еллінською, а це серед скіфів – рідкість.

– Білі коні – теж тарпани? – питав Геродот, коли вони з палуби трієри спостерігали за диво-кіньми на березі озера.

– Мабуть, що… ні. Хоча, може, що й… так, – чи не вперше завжди впевнений у собі невпевнено відповідав Тімн. – Тарпанів ще можна спіймати, хоч їх не можна вкоськати, бо в неволі вони швидко гинуть, а білих коней – ніколи. До них ще жоден скіф – навіть з тих, що знаються на конярстві, – не зміг доторкнутися бодай рукою. Вони невловимі, їх можна лише дивитися очима. Здалеку. Як пощастить… Один наш цар пообіцяв тому щасливчику-везуну (чи – відчайдусі), який спіймає і приведе йому білого коня, десять звичайних, але з того нічого не вийшло. Білі коні невловимі…

– На все воля богів, – замислено мовив Геродот.

– У нас кажуть, що білі коні – то коні богів, які іноді відпускають їх пастися в степах.

– Можливо, адже кому, як не богам, на таких конях їздити.

Табунець біляків з шести чи семи голів то пірнав у білий ранковий туман у долині і тоді здавався марою, фата морганою, то наче з нізвідки виринав на зеленій траві – все тією ж марою-примарою.

– Вони є і їх мовби немає, – Тімн пошкріб пальцем у бороді. – Бачити їх усі бачать, в кого очі є. Але близько до себе білі ще нікого не підпускали. На рівному щезають. Може, то й не коні, а всього лише омана? Цур їм пек!

– Але ж які гарні!.. Так би й дивився на них… Жаль, трієра надто швидко йде…