Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Із донесень І. Є. Забєліна Археологічній комісії міністерства двору:

«Работы очень трудные. Лошади часто скатываются кубарем с крутизны (не забуваймо, висота кургану зіставна з нинішніми шести-семиповерховими будинками!) или скользят вниз на задних ногах».

Навіть неспеціалісту із земляних робіт стало ясно, що за рік з роботою не впоратись – занадто потужний курган нагорнули скіфи, не відаючи, що далеким їхнім нащадкам його доведеться колись розкопувати! За перші півтора місяці роботи буде вийнято 2187 кубічних сажнів ґрунту – себто більше 17 тисяч кубометрів, але кінця задуманому і не видно було!

Із донесень І. Є. Забєліна Археологічній комісії міністерства двору із Нікополя, з «южнорусских степей»:

«Могила так огромна, что, несмотря на достаточное число рабочих и отличную спешность работы, мы нынешним летом не успеем окончить расследование и едва ли можем дойти к сентябрю даже до материка. Во всяком случае тогда продолжать исследование будет весьма затруднительно по случаю осенней погоды…»

Із донесень І. Є. Забєліна Археологічній комісії міністерства двору із нікопольських («южнорусских») степів:

«Предлагаю прервать работы, не доходя до могильной ямы, так как оставлять неисследованную могилу на зиму опасно ввиду посторонних исследователей», – так він делікатно називав грабіжників-скарбошукачів, що вже тоді рискали навколо Чортомлика. У степах підозріло багато збиралося різних бродяг-шарамижників і взагалі осіб без певної національності і занять.

В середині липня роботи були припинені, Забєлін розплатився з кінними грабарями і розпустив їх до кінця весни наступного року.

– Жаль, – зітхали селяни, які виступали в ролі грабарів із власними кіньми та возами, – такий зарібок утратили.

Грабарями в ті часи називали також і гробокопачів, що й відповідало тому, чим селяни у 1862 році займалися за плату в Забєліна – правда, не копали нову могилу, а розкопували стару.

І грабарі – робітники на земляних роботах, землекопи, – поторохтіли із своїми грабарками – возами з довгими ящиками для перевезення землі – по своїх селах.

Товстій Могилі – правда, вже напівзруйнованій, – ще залишалося стояти у степу один рік і ще на рік лишалися нерозкритими її таємниці. І рік той Іван Забєлін, повернувшись до Петербурга, провів у напруженому чеканні, коли рахував ледь чи не кожен день: швидше б уже надходила осінь 1862-го, за нею зима, а там – Різдво Христове, кінець зими, весна 1863-го, а за нею й початок літа, коли він знову поїде у Малоросію, теплу і сонячну, у степи, звані «южнорусскими» – що його там, під до кінця не розкопаним курганом чекає? Які таємниці зниклих народів, хто покоїться під товщею Чортомлика і чий вічний сон – вже не вічний! – він порушить на початку літа шістдесят третього?

Чуття підказувало, що в кургані-велетні на далекій Малоросії його чекає щось незвичайне. Але тоді, качаючись безсонними ночами на постелі, він і гадки не мав, що Чортомлик не просто принесе йому всесвітню славу, а й обезсмертить його на віки, бо хто б сьогодні й знати знав – та й чи потрапив би він до енциклопедій?! – що колись у світі білому жив якийсь Іван Забєлін, самоук-археолог, якби йому не трапився Чортомлицький курган у Малоросії?!

– Хто з людей не знає розрив-трави? – запитував його старий дід із села, що було неподалік кургану, і сам же відповідав: – Усі, пане, знають розрив-траву. Хоча її не кожному й дано побачити. Важко її знайти, а все ж таки можна. Як дуже захотіть. Як забаганка така непереборна в чоловіка виникне і ним заволодіє. Тоді варт лише підгледіти, де черепаха покладе свої яйця. А коли вона піде, впевнившись, що полишила яйця в безпеці, треба ті яйця щільно обтикати кілочками – так, щоби черепаха більше до них не могла добратися. Коли вона повернеться насиджувати яйця (люди не знали тоді, що черепаха залишає яйця напризволяще і далі про них турбується сонце зі своїм теплом) і побачить, що до них не можна доступитися, то піде на якийсь там час, а потім повернеться і принесе в роті листочок розрив-трави. Як тіко вона доторкнеться ним до кілочків, то вони миттю й попадають. Ось тоді треба пильно слідкувати, куди упаде листочок, підхопити його і, не оглядаючись, іти додому. Кому пощастить заволодіти таким листочокм, талісманом таким, оберегом, той уже нікого і нічого не боїться. У його руках тепер відчинятимуться найхитромудріші замки, як павутинки розриватимутьтся тяжкі окови, валитимуться запори і, яко ягниці, лежатимуть найнеприборканіші тварини. А земля від дотику розрив-трави так прямо репатиметься та розколюватиметься, і всі скарби, сховані в її глибинах, тоді стають видними і доступними.

«Мені б отаку розрив-траву», – слухаючи розповіді наївних малоросів про свої вірування в дусі Миколи Гоголя та його чарівних «Вечорів на хуторі біля Диканьки», думав тієї осені, зими й весни Іван Забєлін, а не вірячи – вірив, що є така розрив-трава, насправжки є, бо чого б то в неї вірили тамтешні селяни – чи не далекі бува спадкоємці тих, хто тисячоліттями лежить під гігантською товщею Чортомлика.

От йому б таку фантастичну розрив-траву – то й мороки б не мав і вже б знав про всі таємниці Чортомлика, які йому вдасться – якщо вдасться! – знайти лише наступного року – але як довго його чекати – здається, життя не вистачить. І довгими зимовими ночами в холодному промерзлому Петербурзі, що його наскрізь продували зимні вітри Балтики, перечитував Геродота та інших античних істориків, визбируючи в них чи не по крихтах все, що стосувалося загадкової Скіфії та її синів, в одну з могил яких він намагався проникнути.

Другий тур розкопок Чортомлика розпочався, як і було заплановано, в травні 1863 року.

Все складалося ніби на успіх. Комісія імператорського двору виявила підвищений інтерес до Чортомлицького кургану, одного з найбільших скіфських курганів, що зберігся в… гм-гм… «южнорусских» степах України, і навіть підганяла Забєліна, квапила його не тягнути, а пошвидше розпочати розкопки (хоч до цього поривався й сам археолог): казна, зазвичай скупа, як і всі скарбниці світу, і байдужа до науки, цього разу – з якого дива? – неймовірно розщедрилась. На продовження розкопок в новому польовому сезоні відвалила ще 5000 рублів (нечувані гроші!), а на випадок необхідності (Господи, збожеволіти можна від везіння!) пообіцяла додатково виділити ще 2000 рублів, і Забєлін прибув до річки Чортомлик хоч і знудьгований довгим чеканням нового польового сезону, але як ніколи упевненим в успіхові задуманої справи. Вірив, що за другим заходом Чортомлик нарешті здасться і відкриє свої таємниці, що ховаються у землі вже більше двадцяти віків!

Маючи кошти, цього разу найняв аж 160 грабарів з підводами, розказав їм (і показав), як і що робити, і в червні після молебня (бідкою привозили попа) робота закипіла. Люди мурашвою обліпили курган, що, незважаючи на минулорічні розкопки і вже зіпсований «фасад», все ще вражав своєю величчю, – заторохтіли перші підводи, везучи з кургану землю. І хай на крутизні схилів падали на задні ноги коні і вози, навантажені важкою землею, сунучись, бувало, їх і калічили, але робити не зупинялися й на день.

Швидко чи ні (а втім, швидко лише казки розказуються), а гігантський насип степового велета, його шолом було нарешті знято і вивезено геть до найближчого яру, вже дісталися до материка, а потім відкрили й могильну яму – її глибина сягала чи не до дванадцяти метрів! Штольня! Шахта! Неймовірної праці й багатьох каліцтв коштувало вийняти з такої глибини сотні кубометрів ґрунту – до кінця життя чутиме археолог скрипіння ворота, який піднімав на поверхню цебро за цебром, наповнені землею, і з кожним днем цебро опускалося все глибше й глибше, в темну глибінь ями, де копошилися землекопи, часто й ризикуючи опинитися під обвалом чи потрапити під цебро, що ні-ні, та й зривалося й зі свистом летіло в яму – на чиїсь голови…[72]

І ось вже пройшли останні метри.

Вже з’явилася біла глина вічної домівки скіфського владики.

Вже розчищено останні метри могильного дна.