Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Тож іноді думається мені, що й ми, українці, теж позбавили свою богиню здатності до лету. А хто буде рахуватися з народом, у якого богиня перемоги безкрила? От і Росія не рахується з безкрилою Україною, якою вона стала після горезвісного її «приєднання» до Росії.

Ось один з прикладів, що його хотілося б назвати «ПРО ЧОРНОГО ЖУКА, ЯКИЙ СКАЧУЄ З ГНОЮ КУЛЬКИ».

У 2004 році Москва видала книгу «100 великих заповедников и парков» (серія «100 великих…») без імені автора (чи авторів), лише зазначено, що автором-упорядником виступає якась Юдіна. Книга побудована за таким принципом: спершу називається країна, а потім розповідається про її заповідники та національні парки. На 248 сторінці значиться: РОССИЯ. Гаразд, Росія то й Росія, тим більше, вона має свої чудові парки та заповідники. Але розповідь під рубрикою «РОССИЯ» починається про… Про який би, ти думав, заповідник? Та про… Асканію-Нову. Ні більше, ні менше! Росія і Асканія-Нова зовсім не одного поля ягідки. Де Крим, а де Рим! Де Україна, а де Росія. Не забуваймо, це стверджується – що Асканія-Нова належить Росії – у 2004 році, а не за якогось там російського царя Гороха, коли людей було трохи і всі вони були малописьменними, ясна річ, а географії й зовсім не знали. Україна вже давно незалежна європейська держава, має свою споконвічну територію і кордони. Та й за есересерівських безправних часів, коли була соціалістичною республікою з додатком «радянська», Україна теж мала свої адміністративні кордони (в рамцях СРСР) і тоді – як і раніше – Асканія-Нова була її територією. То як це згадана Асканія-Нова може належати Росії, як вона – Асканія-Нова – селище міського типу Чаплинського району Херсонської області, що теж належить Україні. Школярам це відомо, але тільки не анонімним авторам виданої в «зореносній» книги. Приписавши собі «уникальный уголок», ніде й словом не згадується, що той «уголок» знаходиться на території України і є її власністю – в межах кордонів, визнаних, між іншим, і самою Росією. Як ніде й словом не згадується, що він не де-небудь, а на території України – це ж треба? Грабіж серед білого дня! Правда, Україні в іншому місці милостиво дозволено мати Софіївку, Тростянець, Алупкінський парк, Нікітський ботанічний сад і Ботанічний сад Української академії наук. І – все. Асканія-Нова належить – за книгою «100 великих заповедников и парков» – саме Росії. (Слава Богу, Білорусі залишено в тій книзі Біловезьку Пущу!)

У матеріалі про Асканію-Нову скрупульозно перераховано все: і кургани та кам’яні скіфські баби на території заповідника у його неозорих степах, наводяться дані про клімат та середню температуру взимку й улітку, перераховані тварини (сайгаки, антилопи, олені, бізони, зебри, антилопи гну тощо), 60 видів пернатих, рослини, трави, згадуються хом’яки, тушканчики, лісові миші, їжаки, ящірки, степові гадюки, вужі тощо.

Навіть згадується чорний жук, «перекатывающий навозный шар», як чи не головна «достопримечательность». Чорний жук – це, очевидно, скарабей – рід жуків підродини гнойовиків, забарвлення він і справді чорного. І справді, скарабей живиться гноєм тварин, з якого попередньо скачує кульки.

Так ось, згадується навіть цей жук, який скачує гнойові кульки, тільки ніде ані словом не згадано, що Асканія-Нова – це Україна, а ніяка не Росія. (Цікаво який же скарабей, жук-гнойовик, скачуючи із гною тварин собі кульки, писав нариса про «уникальный уголок» – заповідні степи Асканії-Нови?)

І ось що сумно. Україна на таку «творчість» жука-гнойовика «братньої» Росії не обурилась і ніяк не відреагувала, не заявила протест на такий грабіж! А це таки грабіж, бодай і зроблений на сторінках книги. Тепер Росія може оголосити не тільки Асканію-Нову своєю, а й усю Україну. В якості, звичайно, Малоросії. Що вона, між іншим, і чинить.

А все тому, що ми дозволяємо себе зневажати. До речі, одна з популярних московських газет в замітці (відповідь українському читачеві) «…Чому Україна зневажена», так роз’яснила суть: «Існує певний закон дипломатії – протилежна сторона може прищемлювати інтереси рівно настільки, наскільки дозволяє «ущемляемая сторона». І далі додає: питання не в тому, що хтось щось там заявляє, «ущемляя» наші права, а в тому, чи дозволяємо ми, аби нам так чинили, наскільки ми самі господарі політичного і духовного простору країни. Тож поки ми будемо ходити, «кланятись і випрошувати (у північної сусідки) дешевий газ і нафту в обмін на політичні преференції»? Воістину!

Але повернемося до Солохи. А втім, аби не повторюватися, підсумую коротко: всі скарби Солохи (як і інших українських курганів) в Ермітажі, в Санкт-Петербурзі, другій столиці Росії. Як власність Росії. Бо ми самі їй дозволили (і нині дозволяємо) нас оббирати і зневажати. Невже й справді наша українська Ніка безкрила?

…Дорогий мій друже! Закінчуючи свого листа, я хочу згадати поетичні рядки одного українського, сьогодні вже забутого поета: «Я сумую за вами, ліси Білорусі, за піснями моїх синьооких сябрів».

Я – теж.

Гай-гай, давненько ми не бачились, не зустрічалися (ти зі мною в своїй Білорусі, я з тобою в своїй Україні), але в нас ще все попереду – чи не так? Тим більше, Україна з Білорусією сусідки і колись називалися ще й посестрами. Чому б нам не зустрітися – для початку в моїй Україні? Ми б з тобою наїздилися, находилися б Подніпров’ям, накупалися б у козацьких річках Базавлуці, Самарі, Кам’янці, Томаківці, виходили б долини і балки, байраки й степи, піднімалися б на прадавні могили – скіфські чи й ранішні, бронзового віку, на яких колись були козацькі дозори. Особливо починаючи з Нікополя, що за часів козацьких був знаний як Микитин Ріг, а ще раніше Скіфією, її чи не головним ядром, де колись здіймалися два її найвеличніші кургани: Чортомлик та в Запорізькій області Солоха, а біля села Олександрополя – ще й Олександропільський… Побували б ми й на місці, де колись здіймалася знаменита Товста Могила, що подарувала світові золоту пектораль і в тебе б тоді, певен, народився б задум щось таки написати – поему чи баладу. Хоча б і з назвою «Курган з жіночим йменням», історичну довідку за Солоху я тобі дав – тепер справа за тобою.

А ще б ми перечитали невмирущу Гоголеву «Ніч перед Різдвом». Пригадуєш, про коваля Вакулу та про його матір, жіночку сорока років? Так, так, про Солоху… Про оту, що, за Гоголем, була «ні гарна, ні погана з себе», але вміла вража ба… себто жінка «так причарувати до себе найстатечніших козаків (яким, як не завадить, між іншим, сказати, мало було діла до краси), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никанорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз…»

«А піде бувало Солоха в свято до церкви, надягнувши барвисту плахту з китайчатою запаскою, а поверх неї синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками, та стане просто біля правого криласа, то дяк уже, далебі, закашлювався і примружував мимохіть очі у той бік; голова гладив вуси, закладав за вухо оселедець і говорив до ближчого сусіда: «Ех, добра жінка! Чорт – не жінка!»

Отакі вони, українські – воістину українські! – жіночки на ймення Солоха! Можливо, такою – справжньою відьмою! – була і та Солоха, чиє ім’я носив – і вічно носитиме в історії! – один з найбільших курганів України, тих далеких і бурхливих часів, що їх ми звемо скіфськими! І хай ми не знаємо (і знати вже не будемо), як називали його самі скіфи (та й чи називали вони взагалі кургани свої), але для нас, як і для всього світу, він назавжди залишиться з колоритним українським йменням Солоха. Які були скіфські Солохи, ми не знаємо, а ось добре знаємо, які були українські їхні товарки. А були вони, як і кожна істинна українська жінка, трохи відьмами. Пригадуєте, як у Гоголя Миколи Васильовича: «Солоха справді відьма… Кизяколупенків парубок бачив у неї ззаду хвіст, не більший за бабське веретено», пригадуєш, як балакали старі баби («особливо коли випивали де-небудь на веселій бесіді зайву чарку»), що Солоха «позатой четвер чорною кішкою перебігла дорогу, що до попаді якось прибігла свиня, заспівала півнем, нап’яла на голову шапку отця Кіндрата й побігла назад…»

Тож чи не для таких Солох, – а вони у всіх народів (і в скіфського теж) одинакові, були, є і будуть, бо прекрасні, як прекрасні всі жінки планети Земля, і замовив у грецьких майстрів цар сколотів знаменитий золотий гребінь, і з собою у світ пращурів забрав, аби там його… подарувати… Кому? Та їй, незрівнянній скіфській Солосі, може, й коханій, любці-голубці своїй, бо як же, друже сябро, – нам – і царям теж – жити у цьому світі без любки-голубки, без Солохи, яка, як і кожна жіночка, трохи відьма. Одне слово, як влучно зауважив колись голова з повісті «Ніч перед Різдвом»: «Ех, добра жінка! Чорт – не жінка!» Воістину!