Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Археологи будуть вражені, адже після знахідки золотої оббивки чортомлицького горита (а так він став звідтоді зватися в науці) у різних місцях – що цікаво, на значних відстанях одна від одної – будуть знайдені ще три точнісінько такі ж оббивки: в кургані біля села Ільїнці (Вінничина), потім у Мелітополі і, зрештою, біля станиці Єлизаветинська на Нижньому Дону (1954, 1959 роки). Стало ясно, що територія їх поширення від Дніпра й до Дону, як і те, що все то були копії чортомлицького горита, виготовлені в одному місці на продаж.

Спершу майстром була виготовлена воскова копія-модель, а вже по ній – бронзова матриця. На неї клалася тонка золота пластина і видавлювалося зображення. Із зворотного боку високий рельєф заповнювався якоюсь мастикою на клею. А коли все застигало, золоту оббивку золотими цвяшками прибивали до дерев’яної основи горита. Тож і виходить, що одна матриця слугувала для виготовлення кількох речей (на сьогодні відомі чотири копії з первісної матриці). Навряд аби майстер, видатний знавець своєї справи, воістину умілець з Пантикапея, столиці Боспорської держави, та обмежився ними – можливо, в нерозкопаних курганах лежить, очікуючи свого часу, ще не одна копія знаменитого чортомлицького гориту.

І Забєліна ледь не вхопив грець. Від однієї лише думки: які ж величезні, воістину безцінні багатства – багатства з художнього боку – ховалися в пограбованій могилі, якщо навіть те, що не встигли винести мародери, не мало собі ціни?! Археології ж перепали лише крихти – було від чого схопити апоплексичний удар, званий в народі кондрашкою.

І все ж Іван Єгорович, незважаючи на те, що могила виявилася пограбованою, вирішив і далі продовжувати розкопки, сподіваючись лише на чудо: а раптом… А раптом ще щось перепаде? Бодай лишки від минулих скарбів. Але наука і їм буде рада. Надихало Забєліна й те, що поховальна камера Чортомлицького кургану була не простою підземною спорудою: від кожного з її кутів відходили в різні боки великі земляні ніші, печерки, що були засипані землею, тож грабіжники на них і не наткнулися. (То вочевидь була маленька хитрість, незайва обережність творців могили.) Чи потрошителі могили не встигли до них дістатися, як стався обвал, і вони змушені були в спішно-пожежному плані ретируватися. В трьох нішах-печерках Забєлін наткнувся на нові поховання, ніким не чіпані і в кожній з тих печероподібних ніш, власне, у трьох з них, знайшли додаткові поховання. Теж не чіпані. Слава Богу, світ для археолога ніби розвиднився! Стало легше дихати! Навіть у могилі! Адже нечіпані поховання були багатими. У них щедро і рясно виявилося коштовних ювелірних прикрас – посуду, шийних гривен, перснів, озброєння. Варто сказати, що тільки золотих пластино-бляшок знайшли близько 2500 штук! А ще бронзові наконечники стріл, ножі.

Виявилося, що під товщею Чортомлика було поховано «царя» і «царицю» (в лапки ці титули беруться тільки тому, що немає точних даних про соціальний стан небіжчиків, хоча за величністю й багатством курган Чортомлик відповідав статусу степових монархів – для вождів чи для старійшин та й просто багатіїв то була занадто грандіозна й багата споруда!).

Ще багатшим виявилося поховання цариці (будемо називати її так, хоча не виключено, що то була наложниця царя, його коханка, любка-голубка степового монарха номадів) і царського виночерпія. Очевидно, він був улюбленцем владики, цар любив вино, а виночерпій у такім ділі завжди найближче до монаршого тіла. Чи то пак рота.

Жінка – власне, те, що від неї зосталося, – напівзотлілий кістяк – лежала на ложі, що було колись розмальоване блакитними, синіми, червоними, зеленими і жовтими фарбами й, очевидно, грало всіма барвами-кольорами. Була вона вбрана в плаття, розшите золотими бляшками, на голові мала убір – стефана. Безліч золотих прикрас було в неї на зап’ястях, на пальцях рук (колись довгих, тонких і виразних) та біля скронь – підвіски, що за її життя при ході тонко подзвонювали, та на шиї. На підлозі стояло 14 глиняних амфор, велике срібне блюдо з черпаком і чимала срібна позолочена амфора – якій судитиметься стати найвидатнішою знахідкою кургану, що нині всьому світові відомий, як Чортомлик.

Вся амфора була обцяцькована карбованими позолоченими рельєфними зображеннями квітів і птахів, що сидять на гілках.

Внизу – три отвори для виливання рідини, прикрашені скульптурними голівками левів та крилатого Пегаса. Колись із роззявлених пащек тварин витікало вино – вони затикалися корками на срібних ланцюжках. (Збереглися навіть срібні ситечка для проціджування вина.) На плечах амфори – двома смужками різні зображення. На верхньому – крилаті фантастичні чудиська грифони з тулубами левів та орлиними головами терзають (терзання – улюблений мотив «звіриного стилю») оленя.

Але чи не найцікавіша друга смуга зображень. На ній – який реалізм, яка напруга і колоритна жвавість та художня довершеність! – скіфи ловлять диких коней. Очевидно, тарпанів. Видно двох коней, що мирно собі пасуться. Ще мирно. Чи вже мирно. А ось вони – чи інші – вже заарканені, люто борсаються – передано навіть напругу спружинених м’язів! – намагаючись вивільнитись… Туго натягли степовики аркани-повальці – не бачити більше привільним скакунам степу своєї волі. А коні сильні – три дужих скіфи ледве стримують одного заарканеного коня! Та все вже позаду, кочівники таки домоглися свого – вони були неперевершеними приборкувачами коней! – і підкорені тварини вже й загнуздані. А поруч табунник силкується поставити на коліна іншого коня, ще один тим часом його стриножує.

Все відображено з мистецьким талантом і в той же час з натуралістичною точністю – добре видно навіть одяг скіфів, передано їхню зовнішність. Майстер, мабуть, добре знав синів змієногої богині і їхнє життя та побут, тож і відображував їх на побуті з фотографічною точністю.

Між іншим. Сюжет для роздумів. Зберігалася Чортомлицька ваза – та й нині зберігається – у Державному Ермітажі Росії, в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) – найбільшому в царській імперії (в червоній теж) музеї історії мистецтв і культури, що вважається також одним з найвизначніших музеїв світу, який спершу виник як приватна палацова збірка художніх творів Катерини II. Сьогодні Росія пишається, що одне з джерел «поповнення (Ермітажу) – археологічні розкопки, проведені, зокрема, на території України (чомусь цим пишалася й Україна – хоча б її офіціоз УРЕ). Вони збагатили (ще б пак! – В. Ч.) музей цінними пам’ятниками античного мистецтва, зокрема знайденими у грецьких містах-колоніях на узбережжі Чорного моря».

Так ось. Комусь довго муляла ваза з українського Чортомлика (чи то пак, «южнорусских степей», адже навіть Геродот, як виявляється, колись приїздив не куди-небудь, а в – «южнорусские степи», хоч у часи Геродота, «батька історії», ніякої Росії, звісно, (ні «южной», ні ще якоїсь і в помині не було. Пізніше ж степи стали українськими, але все одно в північної сусідки вони вперто значаться, як «южнорусские»), що експонувалася в Ермітажі, і вже за радянських часів її намагалися викрасти (те викрасти, що, по суті, свого часу було самою Росією викрадене в України). Але об’ємна ваза не пролізла через розбиту кватирку. Протягуючи той скарб, відірвали в нього ручку і на тім мусили крадіжку облишити й ретируватися, не солоно сьорбавши. Посудину відреставрували, і вона з новою ручкою, як і раніше, «милує око відвідувачів музею». А мусила б милувати очі в Україні – жаль! Що то значить перебувати в статусі колоніальної країни – бодай і в обіймах «братньої» сестри.[73]

Невідомий скіфський владика[74] помер біля двох з половиною тисячоліть тому. Багатим він був до безміру, і мистецькі шедеври його усипальниці й сьогодні хвилюють людство. Його поховали в головній могилі, що виявилася пограбованою, але, на щастя, вціліли бокові поховання його жони та слуг. Крім них, під курганним насипом було виявлено ще п’ять могил, у трьох з них було поховано одинадцять царських коней – для пишного кортежу на тім світі владики, – коні були в багатих уборах, прикрашених золотими і срібними бляшками, в решті двох – конюхи та зброєносці. Всі теж у розшитих золотом та сріблом пишних шатах, яких вони, звичайно ж, ніколи не носили за життя, то смертна одіж (коли їх подушили чи повбивали довбнею по голові, тоді й зодягли, як на парад), а біля них лежали розкішні сагайдаки, повні смертоносних стріл, якими вони так і не встигли скористатися. Там же знаходився – крім виночерпія – кухар, аби на тім світі готував для владики смачні наїдки, та вістун.

Але й на цьому історія дослідження одного з найбільших курганів нинішньої України Чортомлицького не закінчилася – вона мала ще сумне продовження. Річ у тім, що за згодою, укладеною між Археологічною комісією і власницею землі, на якій знаходився Чортомлик, удовою генерал-майора Зейфарта, третина всіх знахідок, як ми вже знаємо, мала належати поміщиці. Тільки-но закінчилися розкопки й дослідження поховання невідомого скіфського царя, як генерал-майорша пані Зейфарт і пред’явила на них свої «законні» права. Занепокоєний Забєлін запропонував удові продати комісії її третину для Ермітажу, але… (Чи не четверте «але» в нашій розповіді, тільки цього разу воно виявиться з присмаком гіркоти й жалю). Поміщиця-удова, наслухавшись про скарби, знайдені у «її» кургані, навідріз відмовилася продати те, «що по праву приватної власності належало їй за угодою». Ніякі вмовляння, що це «всенародне достояніє», що знахідки цінні для історії, науки, для майбутніх поколінь, що все буде збережено в музеї на віки і тому нащадки будуть їй вдячні і її ім’я збережеться в історії, не подіяли на жадібну поміщицю. А перечити їй не зважилися. Демократія – навіть за царизму! – будь вона неладна. Священна приватна власність, що була недоторканна й оберігалася законами «проклятого самодержавства»!

Археологічна комісія змушена була лише розвести руками – як дівка, яку окрутив парубок. Так значна частина безцінних знахідок (ми навіть не знаємо і ніколи не будемо знати, які ж вони хоча б на вигляд!) із кургану Чортомлик потрапила до генеральської удови і назавжди була втрачена. (Не виключено, що поміщиця просто продала мистецькі шедеври на вагу – як золотий лом, і вони були спритними ділками переплавлені в злитки й продані на чорному ринку.)

Все, що вціліло – після пограбування могили ще тисячі літ тому і після того, як її пограбувала у 1863 році ще й поміщиця Зейфарт, експонується нині (як і дорогоцінні речі з українського кургану Куль-Оби) в залах Ермітажу. Вони, як писало одне московське видання, «еще раз показали, как богата археологическая почва юга нашей страны». (Мається на увазі, не українська, як насправді, а – російська на теренах України.)

Минуть роки і в 1981–1986 роках Чортомлицький курган, колись, ще дві тисячі років тому, пограбований скіфами, потім розкопаний російським археологом (тоді Україна вдруге позбулася скарбів – і це лише з одного поховання!) досліджувала – ще раз, на всяк випадок, – спільна українсько-німецька археологічна експедиція. Навіть у розібраному, простіше – зруйнованому назавжди, кургані (а втім, курган дослідити, не зруйнувавши його, неможливо) змішана експедиція зробила чималі відкриття. Коли досліджувала знищений ще при розкопках в позаминулому столітті курганний насип. Виявилося, що як основний будівельний матеріал при зведенні царської усипальниці її будівничі використали шматки дерну розміром 25×15 см, покладені трав’яним шаром донизу, і в тому ховалася своя символіка: дерн мав означати щільно складене, зібране в одному місці пасовище, на якому пастимуться душі померлих та принесені в жертву тварини.

Біля підніжжя знайшли чимало слідів тризни, поминальних обідів, а також скелети людей і коней – це ще раз підтвердило свідчення Геродота про те, що через рік скіфи вбивали п’ятдесят юнаків, настромлювали їх на кілки, вбивали стільки ж коней і на них прилаштовували жертви, як ніби вони сидять верхи й оберігають курган.

А ще при дослідженні розібраного поховання змішана міжнародна експедиція знайшла в середині колишнього кургану одну могилу, яку не помітив при розкопках Забєлін. У ній виявився бронзовий казан, оздоблений двома орнаментальними фризами, срібні кубок та килик (кухлик для пиття) і гераклійська амфора… І все це незначні залишки тих воістину безцінних скарбів, що їх розікрали могильні крадії в кургані Чортомлик…