Розділ «Частина восьма Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?»

Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?

Мій друг крилатий лев Гришка

Колись на Україні любили вишивати. (А втім, Україну нашу без вишивки і не уявити, гаптують і нині, але це вже, правда, не те, що колись було!) Прикрашали вишивками чи не все: одяг, інтер’єрно-обрядові тканини. Це – очіпки, намітки, хустки, сорочки (в першу чергу сорочки – яке багатство!), кожухи, свитки, корсетки, кептарі, юпки, плахти, обруси тощо. Для вишивання використовували нитки заполоч, біль, гарус, шовк тощо.

Зображували ромби, кола та інші геометричні фігури, хрести, хвилясті й рівні лінії, горизонтальні знаки, а також тварин, птахів, рослини (особливо дерева, кущі калини і грона ягід, вишні), голубів, всюдисущих змій, коней, цибатих журавлів, качок, лебедів і, звичайно ж, людей – недарма ж в Україні налічується близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мережання, бігунець, плетіння тощо).

Фантазія і колорит композицій у вишиванні – безмежні й невичерпні. Все залежало від уміння, уподобань і смаку самої вишивальниці.

Любила і вміла вишивати моя бабуся Зіна. Особливо рушники – все життя гаптувала квіти – червоні, зелені, сині, чорні – і тварин. З птахів частіше традиційних червонястих – горіли, як жар, на полотні! – півнів-когутів українських, розкішних і величних. (Досі вчувається мені, як вони піють на бабусиних рушниках.) А ще бабуся любила вишивати якихось чудовиськ. З останніх мені найбільше запам’ятався (на все життя в пам’ять врізався) лев.

Могутній лев! Але не простий, не звичайний, а – крилатий. Чомусь крилатий – диво з див! Я гадав – малим – і так, і сяк, не вірячи власним очам, але за плечима у вишитої моєю бабусею тварини здіймалися здоровенні й широкі крила, а далі все, як у лева, – чотири могутні лапи, хвіст, грива… А ось голова (і тут мене чекало друге чудо-юдо), в нього чомусь була… людська. Що мене, малого, жахало й страшило і я ні-ні та й дивувався: і де це бабуся, моя добра бабуся, та бачила тварину з крилами? Хоча б того ж лева.

Що символізував той незвичайний лев – крилатий та ще й з людською головою, – того й сама бабуся не знала (десь у когось взяла зразок – здається, в далекої родички з сусіднього села) і по готовому зразку й собі утнула. Те чудо-юдо!

– Добрий дух, що оберігає добрих людей, – казала, бувало, про той свій витвір, про крилатого лева, а мені все було невтямки.

Звали ми те чудисько дивно: Гришка. Не Левко, не Льова, як то слід було чекати, а – Гришка.

Ну, Гришка, то й Гришка.

Малим я смикав бабусю за спідницю.

– А де бувають леви з нашими (себто людськими) головами і крилами, як у птахів? – доскіпувався.

– Звідки я відаю, де, – чесно відповідала бабуся моя добра. – Люди мережать таку звірюку, от і я втнула за їхніми зразками.

Взагалі лева я хоч на картинках у книжках бачив, а бабуся моя по причині неписьменності так і на картинці його ніколи не бачила. Скільки себе пам’ятаю, крилатий лев Гришка з людською головою у нас висів та висів біля вікна (правда, з часом нитки почали дещо тьмяніти, вигорати на сонці, що світило у вікно). Ми навіть звикли до того чуда-юда, воно прописалося в нашій хаті, як у себе вдома. Симпатичний, добрий і зовсім, як на мене, був не страшним лев Гришка з «нашою» головою. Правда, спершу він мене лякав, але згодом я до нього звик, як до члена сім’ї, і ми навіть «подружилися» з ним. Принаймні так я вважав і так був упевнений.

Пізніше, вже школярем старших класів я задумувався – звідки в селянських хатах на Україні взявся крилатий лев? В Україні леви взагалі не водяться і не є нам звичними тваринами (хіба в містах, у зоопарках та звіринцях), тож як народний персонаж (чи й фольклорний) крилатий лев був для нас чужаком, а бач…

Згодом в одній з книг (в ній розповідалося про розкопки в Месопотамії, в дворіччі Євфрату і Тигра ассирійських міст, чи того, що од них зосталося – горби в пустелі) я вичитав таке. На тім місці, де колись була столиця Ассирії Ніневія, розкопали статую крилатого лева – з людською головою (він охороняв вхід до царського палацу). Я з цікавістю розглядав його на малюнку: довге волосся на потилиці людської голови, на ній висока, напівкругла шапка, довга, лопатою, істинно ассирійська борода, чималі крила… А все інше, як у звичайного лева: могутні лапи, хвіст, грива, тулубище. Тільки голова людська, ассирійська. Під малюнком був підпис: крилатий геній[64] у вигляді людиноподібного лева. Часів якогось там ассирійського царя Ашшурбаніпала номер такий-то…

Як уперше поглянув на того ассирійського крилатого лева, то аж здригнувся – до чого він був схожим на бабусиного крилатого лева на ймення Гришка! Тільки й того, що без бороди, без шапки і без довгого волосся.

Взагалі лев, що лежить, був улюбленим сюжетом в народнім архітектурнім декорі ще домонгольської Русі. Зустрічався часто. Хоча б на капітелях храмових колон. Але то лев, як кажуть, натуральний, а тут – з головою людини та ще й крилатий! Але тим він і був для мене, малого, незвичайним, не таким, як усі леви, і то був мій лев, адже більше ні в кого в нашому селі не було такого чуда – бодай і на вишивці. І я частенько, бувало, приводив своїх малих приятелів подивитися на «мого» Гришку…