Розділ «Частина дев’ята Чортомлик і Cолоха»

Після керченської Куль-Оби і перед Солохою та Товстою Могилою з-під Орджонікідзе світ вразив курган, що здіймався біля дніпровських порогів, за двадцять із чимось верст від Нікополя, де було поховано вочевидь наймогутнішого і найбагатшого скіфського царя, ім’я якого хоч і залишилося навіки невідомим, але для самих скіфів воно вочевидь було добре знаним і шанованим, якщо над його вічною домівкою побратими насипали величезний курган, що спершу в Україні отримав назву Товста Могила (бо ж і справді на позір був товстелезним!). Його висота рівнялася 20 м, а діаметр біля 350 м!

Це ж треба було навозити стільки землі, аби нагорнути отаку громадину! Але – нагорнули. Гадали, що навічно, а виявилося, всього лише на дві з чимось тисячі років.

Двадцять метрів! Щоби на його вершину знизу подивитися – доводилося голову аж на спину закидати, головний убір руками притримувати, відчуваючи себе поруч з тим велетнем якоюсь там козявочкою! По висоті Чортомлик (для порівняння) – це сучасний шести-семиповерховий будинок. І на тій височині стояла кам’яна баба! Далеко ж їй було колись видно, ой далеко! Чи не у віки.

Звідки взялися у степах кам’яні люди? І на це в селян була своя відповідь, як своя правда. Ось вона.

Кам’яні баби колись були людьми. Живими-живісінькими, такими, як і ми, тілько що громіздкими. І жив той превеликий народ ще до створення сонця.

А вже як послав Господь сонце, стали ті велетні виходити на могили та плювати на сонце, щоби не сліпило їх, адже вони звикли жити у темряві. От велетні – здорові, а ума катма! Таке й серед наших людей трапляється, – плюють на небесне світило і плюють… Господь як побачив те неподобство, так розгнівався, що прокляв їх усіх разом. Вони й почали зменшуватися, зменшуватися, а вже потім і закам’яніли. Хто де стояв на могилі, плюючи на сонце, той там і скам’янів… У нас, розказували селяни, цих бабів до гибелі, а найбільше їх у Таврії, хоча повсюди в степах чимало. У слободах ними підпирають тини та ще ставлять їх на воротях…

Курган Чортомлик з давніх давен був овіяний легендами та переданнями, билицями й небилицями (а втім, важко було розібратися, де там правда, а де красива побрехенька), казками й різними міфами. Місцеві селяни, з повагою позираючи на степового богатиря, розповідали, як про найбільшу таємницю, що в ньому поховані нелічені скарби («Одного лише золота сорок мішків буде! Та ще й зверху торбів зо три набереться!..»), але всі вони – закляті. Хто зуміє зняти з них закляття, той і поживиться добром. А кам’яній бабі, що стояла на його вершині і з висоти своєї оглядала село, люди поклонялися, будучи певними, що вона оберігає їх від лиха та пені-біди і різних нещасть. Ось тільки треба того боввана шанувати, бо інакше, як розізлиться «ота каменюка» – чекай біди!

В травні 1862 року Російська імперія, яка була тоді володаркою України – на її мові – Малоросії, – вирішила нарешті розкопати Чортомлицький курган і дістатися до його скарбів. Як добре завесніло, як дні нарешті випогодилися і стали після весняної мокви сухими й гожими, то й заходилися. Від імені Петербурга діяла Археологічна комісія, що була кількома роками раніше створена при міністерстві двору. У її відання було передано право розкопок на всій території імперії прадавніх курганів, дослідження старожитностей: «преимущественно относящихся к отечественной истории и жизни народов, обитавших некогда на пространстве, занимаемом Россией» (це, на жаль, так, «занимаемом Россией» – про братерське ж буцімто «возз’єднання» України з Росією тоді не розпатякувалися – в такій ролі тоді була Україна – і все тут!), собирание сведений о памятниках старины и ученая оценка открываемых древностей».

За суворим приписом тільки до комісії могли надходити всі археологічні знахідки, зроблені на «казенных и общественных землях». З 1889 року лише комісія буде надавати виняткове право і дозвіл – відкритий лист, – на здійснення розкопок на казенних, громадських і приватних землях імперії. А тоді, у 1862 році розкопки Чортомлицького кургану були першими в діяльності комісії і мали стати, як би ми сьогодні сказали, пілотним проектом новоствореної організації.

Але…

Негадано виявилась одна суттєва перешкода, перед якою спасувала навіть, здавалося б, всемогутня Археологічна комісія міністерства двору його імператорської величності.

Річ у тім, що земля, на якій бовванів скіфський велет, належала місцевій поміщиці, удові генерал-майора Зейфарта. Довго її уламували – приватна, а, отже, священна і недоторканна власність! – так і сяк підходили до неї, ледь чи не на козі, як кажуть, під’їздили. Але… Поміщик – цар і бог у своїй земельній вотчині, і без його згоди ніяка комісія нічого не могла вдіяти. Зрештою, після довгих уламувань вдова генерал-майора ніби почала погоджуватися. Тоді її «добили» ось такими умовами: пообіцяли пані генерал-майорші віддати кожну третю (!!!) знайдену річ. Правда, однакову. (Якщо знайдуть дві одинакові бляшки, одна з них неодмінно належатиме удові-поміщиці!) А якщо предмети будуть в єдиному примірнику, доскіпувалась удова, вже немолода, бездітна (для чого їй ті скарби? На той світ із собою забере? Так вони й лежать на тім світі, а вона й сама там вже однією ногою стоїть). Якщо в єдиному екземплярі, було їй обіцяно, тоді за такі предмети їй буде сплачено третину вартості дорогоцінного металу. Не художньої цінності предмета (він може виявитися просто безцінним!), а третину вартості того золота, з якого річ виготовлена. Пані генерал-майорша все ще вагалася і жадібно плямкала тонкими синюшними губами, прикидаючи так і сяк – жаба, як нині кажуть, душила. Зрештою, було обіцяно, що у власність пані Зейфарт перейдуть вироби, які «не матимуть археологічного інтересу». Пані генерал-майорша нарешті зі скрипом погодилась, хоч, на її думку, умова була дещо розпливчастою. Археологи можуть про кожну річ казати, що вона має «археологічну цінність» і залишать її з носом… Тоді їй було обіцяно віддати всі ті знайдені речі, які не могли прикрасити імператорський Ермітаж. (У ті часи археологи, люди науки, не дуже відрізнялися від звичайних скарбошукачів, підбирали лише коштовні речі, а все інше «череп’я» просто вимітали геть! А воно ж стільки могло розповісти про своїх господарів, що лишилися десь там, за туманами тисячоліть.)

Розкопки почалися 26 травня 1862 року. Керівництво усіма роботами Археологічна комісія доручила здійснювати «своему младшему члену», Івану Єгоровичу Забєліну.

Тому Забєліну, котрий…

Це сьогодні Івана Єгоровича титулують в Росії «одним из крупнейших представителей русской археологии ХІХ в.», а тоді, у 1862 році, він був усього лише археологом… самоуком. Простіше, диваком-оригіналом, любителем від археології, але не яким-небудь, а – неперевершеним (треба віддати йому належне), наділеним талантом від Бога. Проте він так і залишився археологом, який всі знання здобув самотужки. Родом був з бідної сім’ї дрібного чиновника казенної палати. Малому Іванку ледь виповнилося дев’ять років, як негадано помер батько, залишивши сім’ю на грані катастрофи. І все ж здібного хлопчика якось вдалося «приткнути» до Преображенського училища Московського приказу громадської опіки, де він і «пригрівся». До сімнадцяти років. На цьому грошова наука здібного юнака й завершилася. Про яке подальше навчання могла бути мова, як Іванові, сину Забєліна не було навіть за що жити, тож треба було заробляти. Не лише для себе, а й для сім’ї, котра ледве-ледве зводила кінці з кінцями. Юнак з безвиході і з «жаждой учения» поступає в Оружейну палату. Звичайнісіньким канцеляристом. Другого класу. На цілих двадцять два роки, протягом яких він за гроші до отупіння переписуватиме різні папери архівних справ.

Але талант є талант і, якщо він справжній, то ніде не загине. Справжній талант кинь у річку, а він все одно випірне. З рибиною в зубах. Так сталося і з Іваном Забєліним. Двадцять два роки в ранзі дрібного писарчука, переписуючи в палаті якісь там папери, він так затято займався історичними науками – після служби! – що невдовзі цей самоук стає визначним знавцем старожитностей! А до кінця життя канцелярист-писар Іван Забєлін, як прийнято вважати, лише «ціною власної праці» та самоосвіти стає одним із найбільших спеціалістів в галузі скіфської і слов’яно-руської археології та історії, досягнув – самоук! САМОУК!!! – високих учених звань, шани і всезагального визнання. Не маючи дипломів, жодного разу не переступивши поріг вузу в ранзі студента, канцелярист стає почесним доктором руської історії Київського університету, товаришем – спершу помічником, а потім заступником – голови управління московського історичного музею, одним із організаторів якого він був, головою імператорського Товариства історії та старожитностей російських, почесним академіком Російської академії наук, почесним членом багатьох учених товариств і нарешті – головне! – автором близько 200 наукових праць! Ось які у світі білому, у світі гомо сапієнса бувають самоуки! Якщо вони й справді гомо сапієнси. Себто люди розумні.

Але… Автор дещо, а може, й забагато – забіг наперед, бо тоді, у році 1862-му, на Нікопольщину за дорученням Археологічної комісії міністерства двору прибув усього лише молодший (хоч уже й мав 42 роки власного життя) член названої комісії, нікому до того невідомий – археології та історії теж – Забєлін. Але в нього, попри все, була одна з найбільших переваг – головна! – що його призначили на розкопки в Малоросію: він був росіянином. Чистокровним, який стояв на імперських позиціях, твердо відстоюючи у всьому пріоритет і виключне право росіян «на занимаемых ими территориях». В часи Російської імперії Романових, у складі якої більше трьох сотень років перебувала Україна, кургани на її території («занимаемые Россией»!) могли розкопувати лише етнічні – владні й провладні – росіяни, і всі скарби – а це скарби світового значення, – видобуті з українських, сиріч малоросійських, земель як трофеї забиралися в Росію. В обхід Києва, на який в імперії ніхто й уваги не звертав – така доля всіх колоніальних держав. Не обминула вона й тодішню Україну – в Петербург, в Ермітаж відвозили все видобуте з українських земель. Така практика продовжувалася ще й за часів іншої російської імперії – під червоними прапорами, коли теж до Москви плавом пливли українські скарби!

То був другий приїзд Забєліна на Україну (для нього, як істинного русака, – у Малоросію). Вперше він з’явився на Нікопольщині кількома роками раніше – для попереднього огляду Товстої Могили, але розкопкам тоді завадила Кримська війна 1853 – 56 років, що її затіяла його царська батьківщина проти коаліції держав у складі Великобританії, Франції, Туреччини і Сардинії – за зміцнення позицій на Близькому Сході, коли та бездарна війна потоптом пройшлася по Кримському півострову й частково по південній Україні і яку один відомий вождь затаврував як війну, яка показала «гнилість і безсилля кріпосної Росії».

Востаннє перед розкопками канцелярист Оружейної палати і за сумісництвом член (молодший) Археологічної комісії побував на півдні України у 1859 році, а через три роки на основі його звіту комісія доручила саме йому провести розкопки Чортомлицького кургану і саме йому видала офіційний дозвіл – відкритий лист. І дні знаменитого кургану, який простояв в українських степах не одну тисячу літ, стали вже ліченими.

Приїхав Іван Єгорович не з порожніми руками: на розкопки міністерство імператорського двору виділило чималу як на той час суму: 5000 рублів! Тож обмежень в коштах Іван Єгорович не знав, і це теж прискорило загибель кургану, адже молодший член Археологічної комісії зразу ж найняв 25 грабарів з кінними возами, а через пару-другу днів їх у нього вже нараховувалося 86! І кожний з кінною підводою (інакших не брали, хіба що трохи на роль підпомогачів), і все на кургані й біля нього заворушилося розтривоженим мурашником.