Розділ 21

Із такими думками Іван Гонта сів на свого коня і, відділившись від війська, почвалав у бік міської брами.

Тим часом на мурі зібралася шляхта і уважно спостерігала за ходом капітуляції.

– Ганьба на наші голови, панове!

– А що ми? Зробили що могли… – Хтось спробував виправдатися, однак загальна атмосфера була дуже гнітючою.

– Младанович таки пішов на це! Клятий зрадник.

– Жиди і русини за ним стали: кляті схизматики. Та якби в місті не було стільки цього сміття, то ми б могли зберегти фортецю!

– Панове! – раптом усіх перекричав один з панів. – А ми можемо ще все виправити!

Сказавши це, пан підійшов до гармати, що стояла на мурі, і поглянув униз: там якраз добре стало видно постать сотника Гонти, що їхав верхи у бік міської брами. Присутні відразу зрозуміли цей шалений задум.

– Ми чули, пане Владзю, що з пана добрий гармаш, – мовив хтось із натовпу.

Пани зрозуміли один одного з півслова: декілька шляхтичів кинулися на гармашів, що охороняли гармату, інші ж її викотили.

– Заряджена, – перевірив пан Владзьо, а тоді почав цілитися. Йому тут же піднесли запалений трут.

– Зараз, зараз, – усе вимірював пан, примруживши одне око. Раптом скомандував: – Вогонь!

Бахнуло. Гонта і оком кліпнути не встиг, як ядро просвистіло з муру в його бік і розірвалося зовсім поруч. Страшною хвилею його кинуло разом із конем, а ясний світ раптом побляк…

Всі здригнулися.

– Що це? – не відразу втямили повстанці.

– Гонту вбили!

– Зрада!

– Кари ляхам!!!

Козаки з уманської сотні ринули тут же до свого сотника, інші колії, не чекаючи команди, також зірвалися.

– Кари ляхам!!! – лунало понад цілим військом, і сотня за сотнею хапали у руки все, що траплялося, і ринули до міської брами.