Розділ 21

У той же час уманські євреї сиділи у синагозі й чекали своєї долі. Молодші тримали у руках зброю, поклявшись дорого віддати своє життя. Старші молилися, розуміючи, що порятунку їм і так не буде.

– Невже порятунку таки справді нема, ребе? Невже ми таки справді маємо загинути від гайдамацького ножа?! – ледь не плакав бідний Аврамко перед уманським цадиком.

– Єгова добрий, сину мій, – ще раз, про всяк випадок нагадав своєму лякливому другові цадик.

– Ой вей, ребе, чого ми маємо гинути? І навіщо тільки ви домовлялися з тими брехливими панами, навіщо ми стали на їхній бік у боротьбі з гайдамацтвом! Адже євреї завжди були гендлярами й ніколи не пхалися до військових справ та політики. Великий Боже Авраама, Ісаака і Якова!

Сивий цадик лагідно поглянув на нього.

– Сталося так, як сталося. Я не можу зрадити віру свою, віру своїх батьків. Я прийму смерть як належне.

Аврамко сьорбнув носом.

У цей же час колії оточили синагогу. Погляди у них були рішучі, обличчя суворі, у руках – смолоскипи і ножі.

– Паліть їх святиню разом з ними, нечестивцями, – різко пролунав чийсь наказ.

Євреї охнули. Вони спробували вирватися, проте двері вже були зачинені зі двору. Вони почали стукати у двері, та натомість почули лише потріскування смоли – гайдамаки запалили смолоскипи. Ще мить – і вони підпалили синагогу. Вона загорілася миттєво, дим повалив, сірими клубами заходячи досередини. Діти Ізраїлю плакали, кричали, намагаючись вирватися на волю з пастки, в яку самі ж заскочили. І тут крик цадика перевершив усіх, й вони притихли. Він не кричав – страшна пісня розпачу вирвалася з його грудей. Він співав. Співав стару єврейську пісню-молитву, яку знали всі й підтримали. Вона виривалася зі шпарин, і крізь шпари було видно, що навіть гайдамаки зупинилися, прислухаючись. А синагога вже палала, як смолоскип, ось-ось провалиться стеля.

Раптом ззовні почулося тупотіння копит та крики.

– Годі, годі, наказ отамана!!!

Двері відчинилися.

– Виходьте!

Не вірячи своєму щастю, євреї почали вибігати на вулицю. Старий цадик всіх пропускав. Він так і лишився стояти сам, не можучи покинути своєї святині, і вона поховала його під собою.

Дим закривав небо й сонце, так що ясний день перетворився на сутінки. Гайдамаки вже не поспішали – одні з них стерегли полонених, інші зносили на купи свою військову здобич, треті обшукували місто, чи не сховався, бува, десь ворог.

Євреї, врятовані з синагоги, сиділи осторонь, чекаючи своєї долі. Вони поглядали то на трупи, що лежали всюди по вулиці, то на пожежу, що перекочувалася з будинку на будинок, то на гайдамаків, що блукали містом.

Один з гайдамаків підійшов до гурту, почав приглядатися до присутніх, наче когось шукаючи. Нарешті він підійшов до Аврамка, поглянув на нього, а тоді схопив за волосся, зазирнув йому в очі.

– А, ось я тебе й знайшов, проклятий орендарю. Що, пам’ятаєш мене?

Проте орендар був такий наляканий, що його наче спаралізувало.