Розділ 21

– Досить! Досить! – кричав Гонта, однак розлючені гайдамаки, котрих до міста стало прибувати все більше, не хотіли його слухати. Допавши якогось коня, сотник стрімголов кинувся у бік ратуші, аби відшукати там Залізняка. Тим часом Умань все більше перетворювалася на поле бою.

– Бийте, дітки, шляхту, ріжте ненависних орендарів! – чулися повсюди крики розлюченого натовпу.

Залізнак був уже біля будинку Младановича: колії оточили губернатора, намірившись забити його киями, «як собаку».

– Стійте! – у коло влетів Гонта і став перед Младановичем.

– Відійди!!! – ревнув натовп.

– Ця паскуда вбила сотника Гонту! – кричав безперестанку якийсь козачина.

– Так он же Гонта! – гукнув у відповідь інший козарлюга і зареготав.

– Слава Богу, пане сотнику, – Младанович витер піт із обличчя.

Гонта повернувся до нього.

– Біда вийшла, пане губернаторе. Де моя жінка?

– В домі. Вони живі, не хвилюйтеся. Прошу вас – захистіть моїх дітей!

– Смерть Младановичу!!! – Колії продовжували грізно рокотати і коло навколо губернатора стискалося.

– Я не хочу такої смерті, – видихнув шляхтич.

– Відійди, пане Іване, – втрутився Залізняк. – Ти ж бачив, що учинили прокляті пани, як гарно почастували нас залізними галушками. Поглянь, що робиться навколо! Хтось за це мусить відповісти! А ти, пане, молися, бо прийшла твоя остання година, і навіть сам диявол тебе зараз не врятує.

Младанович, схоже, уже змирився зі смертю.

– Мої діти, – лище ще раз нагадав.

Раптом Гонта витягнув свій кинджал.

– Це моя справа!

Губернатор посміхнувся слабенько, впізнавши коштовну зброю пана сотника.

– Подарунок графа Потоцького.