Розділ «Серпень 1944-го»

– Щось у багатьох у вас повмирали саме сини, – недовірливо, але без злоби в голосі відповів офіцер. – Що там у тебе?

Теодор подивився туди, куди показував офіцер. Це була складена купа снопів.

– Снопи складаємо, – пояснив він. – Ми косимо, жінки в’яжуть, а внук ось носить. Сина немає, мусимо поратися самі.

– Перевірити, – наказав офіцер.

Два солдати підійшли до складених снопів і піками протикали їх. Вони не пропустили жодного снопа, двічі обійшли купу. Офіцер перевірив наконечники пік. Крові ніде не було.

– Немає, товаришу лейтенант! – сказав один з солдатів. – Може, розкидаємо й уважно подивимось?

– Та хрін з ним! – махнув рукою офіцер. – Пішли далі.

Солдати попрямували далі, а женці продовжували стояти неначе у стовбняку. Коли ж пришельці зникли за невисоким горбом, Теодор підійшов до снопів, присів і неголосно запитав:

– Хлопці! Ви живі?

– Живі! – почувся з-під землі приглушений голос. – Пішли вже?

– Пішли. Ви не вилазьте. Сидіть до вечора. Коли стемніє, я по вас прийду.

Він розігнувся і зустрівся поглядом з переляканими жінками.

– Спокійно, – заспокоїв він. – Все найстрашніше позаду.

– Діду, дивіться!

Малий Федя показав рукою на дорогу, що йшла повз їхню хату. Там солдати вели групу чоловіків. Теодор Засмужний впізнав свого сусіда Андрія Лагодича.

Того дня у пирятинському лісі були розстріляні шістдесят чоловіків Кам’янки Лісної. Наймолодшому не виповнилося і шістнадцяти років. А у п’ятницю почався похорон.

Ніколи ще за всю свою історію цвинтар у селі Боброїди не приймав одночасно стільки тіл. Отець Василь Дацишин, щоб встигнути поховати всіх, розпорядився знести до десятка нашвидкуруч збитих домовин в одне місце, швидко відспівати невинно убієнних, а потім уже родичі відносили їх до окремих ям. А священик переходив до наступної групи.

Серед тих, хто прощався з померлими, були лише жінки і старі діди. Чоловіки або лежали в домовинах, або досі ховалися по схронах, боячись вийти на люди. Навіть тепер, коли солдати пішли, була небезпека натрапити на запроданців, своїх же односельців. Миттю забувалося усе, що було до того. Можливо, ти колись врятував сусіда від голодної смерті, допоміг йому грошима чи добрим словом. Здавалося, він повинен бути вдячний тобі до віку… Не ті тепер часи. Доброта людська уже не вважається благодаттю. Якщо ти добрий до сусіда, то можеш бути добрий і до ворога. А за це смерть…

Коли домашні поснули, Теодор Засмужний завісив вікно грубою тканиною, сів за стіл, запалив лампу. Слабе світло вирвало з мороку почорніле обличчя сина.

– Що будемо робити далі, Михайле? – запитав батько.