Розділ «Серпень 1944-го»

– Ви живі? – запитав пошепки.

З-під землі війнуло гарячим, пропахлим людським потом повітрям.

– Де москалі? – почулося запитання.

– Сплять. Вилазьте, я вас проведу.

– Куди?

Один за одним всі п’ятеро піднялися з душної криївки. Михайло тихо закрив люк, навпомацки замаскував.

– У Пирятин, – сказав він. – Люди кажуть, зараз там перебуває курінь партизанів.

– Партизани? – здивувався старший. – Це точно?

– Кажу ж, так говорять.

– Веди нас.

Ішли тихо, слід у слід. Зліва на фоні зоряного неба чорніли силуети танків. Ішли борозною, що відділяла ще незжату пшеницю від невеликого ліска, швидше навіть вільшини. Враз Михайло несподівано зупинився. Старший уткнувся йому у спину. Він хотів було вичитати недбайливому провідникові, але вчасно спинився: попереду чорнів силует озброєної людини, яка стояла на чатах. Іван відчув, що наступний за ним вояк вийняв ножа. Командир заперечливо похитав головою, мовляв, не треба.

Присіли. Через п’ять хвилин вартовий повільним кроком направився до танків.

– Пора! – сказав Михайло.

Невдовзі вони проминули кільце охорони і покинули село. Було темно, хоч око виколи, але Михайло впевнено вів невеличкий загін до мети. Затримка, і досить тривала, виникла перед гостинцем. Звичайно безлюдний, він враз ожив, як тільки вони до нього наблизилися й залягли у рові обабіч. Десь зі сходу раптово долинув далекий гул, дорогу освітило потужне світло. Радянські війська перебазовувалися на захід, ближче до фронту.

Колона складалася з танків, вантажних машин, закритих брезентом «катюш», звичайних автомобілів. Вони неслися дорогою, з-під коліс і гусениць навсібіч летіла галька, а зовсім поруч, за якийсь метр у рові втиснулися у землю шестеро людей. Добре, що рів був досить глибокий і світло фар не діставало туди: зелена військова форма чудово вирізнялася на фоні жовтої випаленої сонцем трави.

Але минулося. Остання «катюша» освітила місце схованки, і знову настала темрява, ще чорніша, аніж раніше. Командир полежав ще деякий час, потім обережно підвів голову, оглянувся. Тихо.

– Пішли, – сказав він тремтячим голосом.

Перебігти дорогу було секундною справою. Михайло провів їх тільки йому знайомими рівчаками, посадками, якнайдалі від доріг і присілків. Більше їм не зустрівся ніхто. Коли зліва зачорніли будинки, Михайло зупинився і тихо сказав:

– Пирятин. Вам – туди.

І показав рукою на ледь помітну лісову дорогу.