Розділ «На пилявецьких полях»

— Ні, не засідка це, не фортель, не підступ... “Нажени їм страху!” — наверталися на думку слова гетьмана.

Перша наспіла брацлавська сотня. За нею прибули краснянська, немирівська, тульчинська і вслід за ними сотня за сотнею вривались в табір. Люди ставали, немов оторопіли. Наче шуліки, кинулися молодці на здобич, якої не сподівалися, про яку навіть у снах не могли мріяти.

Багатства, залишені панами, переходили всякі сподівання. Тут ніс козак кунтуш, підбитий соболями, з діямантовими тороками, там кінський наряд, обсаджений густо самоцвітами; цьому попалась зброя з золоченим шоломом і нагрудником, якій ніхто й ціни не вмів дати, тому посуда зі щирого золота; іншому шовкові шати, що манили очі багатством красок, то знову коні найчистішої крови, дорогоцінні шаблі, що мерехтіли золотом і дорогими каменями, чи карета так коштовно викінчена, що та, яку Нечай бачив під Корсунем і в якій привезли п’яного Потоцького, могла подобати на просту підводу; в іншому місці копичились гори жіночих одягів і це казало догадуватись, що жіноцтва було повно в польському таборі.

Все це складали по сотнях на купи до звичайного поділу.

З головного козацького війська прибігали також сотні і полки, займали табір та паювали здобич. У короткому часі табір заворушився, виповнився вщерть людьми, втратив військовий вигляд, нагадуючи радше величезний пребагатий базар.

Нечай, що бачив, як люди з його табору розбрилися по таборі за добиччю, скликав сотників і поручив їм виділити з кожної сотні людей, щоб зайнялися здобиччю, а всім іншим привести коні й бути напоготові.

Це показалося доцільне, бо заки ще його приказ успіли виконати, прибіг посланець із гетьманської квартири, щоб Нечай рушив негайно з кінними сотнями в погоню за ворогом. На малому клаптику паперу було написане гетьманською рукою:

"Даниле! Осінський із цілим полком німецької піхоти йде останній, охороняючи поляків. На Бога, не дай їм дійти до Константанова, бо там кріпкі мури, і вони могли б добре боронитися, коли б до них дісталися. Візьми кілька гармат із собою." Дорога на Константинів була розбита, з бездонними калюжами та ямами, в яких позастрягали покинуті вози, карети, виповнені теж усяким добром. Але тепер Нечай не дозволив нікому задержуватися, лише вів полк дальше й дальше.

Коли минули переправу через річку, стали щораз частіше зустрічати спізнених утікачів, яких рубали, не зупиняючись. Врешті в полуднє побачили далеко перед собою густі ряди німецької піхоти, що одна-єдина відступала в порядку.

Побачили нас! Побачили! — закликали старшини біля Нечая.

А в Нечая ріс подив, росло признання для тієї могутньої людської машини. Довгий вуж німецької піхоти навіть не затримувався. Видно було тільки, як офіцери давали прикази. В одну мить на очах козацьких сотень став творитися великий чотирикутник, рівний, упорядкований, справний, без зайвої суматохи й біганини. Йшло те все так, немов на полі вправ. Іще не з’їхали з горбка, на якому їх побачили німці, а вже чотирикутник був готовий, грізний, ніби людська фортеця.

— Аж душа радується, коли дивитись на таке військо — обізвався, не втерпівши, Байбуза.

— Зеленський — спитав Нечай. — Бачиш?

— Бачу.

— Змогла б зробити це твоя піхота?

— Так скоро і справно? Ні. Певно, що ні.

— Того жадна інша піхота не зробить — зауважив Красносельський.

— Аж шкода нищити таке військо — промовив Нечай.

— Може здадуться?

— Вони?