Розділ «На пилявецьких полях»

Дужий скочив через ряд возів і почав кликати голосно до козаків.

Тим часом Нечай обернув гармату, насипав пороху, всадив кулю, запалив губку, і, не в силі знайти льонт, підсипав пороху та запалив губкою, держачи її на кінці шаблі.

Гукнув стріл, що потряс повітрям і прогнав тишу.

— Єзус! Марія! — пронісся крик недалеко.

— Козаки!

І знову запізнені малі групи стали втікати щосили, хто пішки, хто кінно.

Нечай був сам у покинутім таборі.

Нараз ні з цього, ні з того, в наслідок утоми, неспаної ночі, напруження, несподіваної, неочікуваної правди прийшла реакція. Він стояв на полі біля гармати, що з її горла ще тонким струмком добувався дим, сперся обома руками на шаблю й почав сміятися, сміятися, як давно не сміявся.

Прибігли Кривенко, Дужий, за ними інші козаки.

— Поляки втекли з табору, залишивши все нам. Махаринський, скачи чимдуж до гетьмана. Дай вістку, що сталося.

Звертаючись до Кривенка:

— Руш сотні сюди, щоб зайняли табір.

Сам із кількома козаками залишився в таборі, дивуючись тому, що сталося.

Величезний табір, повний достатків, амуніції, харчів, розкішні намети, нечувані дорогоцінності, тисячі й тисячі возів, виладуваних у щерть багатствами — все те опущене, залишене, покинуте.

В голові не хотіло зміститись.

— Без опору? Без спротиву? “Нажени їм страху!” Знову цей гетьман ріс у його очах до недосяжних висот.

— Невже він міг знати? Відки? Як?

— П’ятдесят тисяч прекрасного устаткування й засобленого війська! Двісті тисяч челяді і слуг!

Нечай глядів на порожній табір, що разом із денним світлом ставав щораз більший і багатший... Годі вірити! Може це підступ? Може це гра? Може це засідка?

Вийшов на горбок, відки було видно долину й дорогу на Константинів. Довгий ряд коней, возів, людей тягнувся там без ладу, в розсипці, в поспіху. Одні переганяли одних; вози то застрягали, то переверталися в бездонних калюжах; кінні, минаючи дорогу, виривалися вперед полями, болотами через долини й кущі.