Розділ «На пилявецьких полях»

— Зеленський! — кликнув. — Присунь сотні сюди. Всі сотники до сотень! Вогні в таборі погасити! До гетьмана вишли посланця, що щось незвичайне діється в польськім таборі.

Сотники роз’їхались. Осталися тільки полковий осавул Кривенко та полковий обозний Махаринський.

— Дужий!

— Я тут, полковнику.

— Підеш зо мною.

— Куди скажеш, батьку.

Нечай зіскочив з коня і разом із Дужим пустився в напрямі ворожого табору. Кривенко рушив за ним.

— Ти куди? — спитав Нечай.

— Із тобою.

— Ні, братіку. Ти останешся тут. Мені там гурту не потрібно. Один Дужий вистачить. Я хочу поглянути, що там твориться.

— Перша стійка може вас застерелити.

— Коли застрелить, ти перебери полк. Ви тут чекайте.

На сході стало сіріти. Але в долині ще темно було і тяжко було серед кущів та болота шукати ходу до польського табору. Одначе, як ґрунт став підноситися в гору, мряка помітно рідшала і при ясніючому небі видно стало, як бовваніли здалека навантажені вози.

Йшли поволі й осторожно, очікуючи кожної хвилини стрілів із-за возів, крику стійок, чи наглої зустрічі з польськими вартовими. Але чим дальше Нечай підступав уперед, тим більше росло його здивування.

Вже давно Нечай минув віддаль, де сподівався стійок, і не застав нікого. Вже вози ось-ось перед ним і ніхто не віддав до нього стрілу. Що це значить? Хочуть живцем узяти?

Стиснув шаблю в руці й одним скоком досягнув воза. Ніхто не рушився. Тиша. Ясніло щораз більше. Розвиднювалось. Кинув оком вліво, вправо. Нікого. Вози стояли рядом, але ні живої душі коло них. Глухі. Німі. В таборі було ще чути тупіт коней, але коло возів, чи поблизьких наметів, людей він не побачив. Протиснувся попри віз і вийшов на вільне місце між возами й шатрами. Знову — нікого. Перший намет — великий, на ліво. Метнувся туди. Речі порозкидані, все в неладі, але ні живої душі. Скочив далі в глиб табору. Якийсь самітний їздець, темний, заблуканий, одинокий, наче той, що на Божий суд спізнився, чвалував, як божевільний, не оглядаючись ні вправо, ні вліво. По хвилині знову якась група їздців, може п’ятьох, може шістьох, мигнула в повноті розгону, підганяючи коні, що й так добували останніх сил. Минув другий намет. Те саме. Знайшовся на трохи вільнішому просторі, незайнятім шатрами. Там угледів якийсь темний стовбур, що бовванів на землі. Гармата! Покинута гармата! Глянув ближче: ящик із порохом та кулями біля неї. Ремені для коней поперетинані.

— Кинули по дорозі. Відтяли від коней! — мигнула думка. Чому?

Нараз ясна, несподівана, незрозуміла, ніби з байки, правда поразила його, наче громом:

— Утікають!

— Дужий! — заговорив швидко. — Давай знак пану Кривенкові, щоб післав по сотні, а сам сюди приходив. Поляки кинули табір і втікають.