Розділ «7»

— Не любить, певно, байдужий він їй, тому й не ревнує, — закинув вудочку Коваль.

— Хто знає, — відповіла друкарка, — по-моєму, любить, і дуже, незважаючи ні на що, він це не розуміє і не цінить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Він такий нудотний! Та ще й до всіх спідниць чіпляється… Він і до мене ліз! Але ж про це, товаришу полковник, — соромливо опустила очі співбесідниця, — смішно говорити! Дійшов до такого нахабства, що став освідчуватися і набріхувати на Антона. Називається «друг». Та й підходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: «зрозумійте мене правильно» та «зрозумійте мене правильно». Це у нього улюблені слівця. А потім прямо сказав: «Не вірте Антонові, не одружиться він з вами… А я, Ніно Василівно, вас люблю і готовий на все.» Потрібен він мені! Я його як шугонула!

— Ви не розповіли про це Антону Івановичу?

— Звичайно, розповісти я не могла, мені було соромно за Вячеслава і за себе теж — Антон подумав би, що я дала привід, коли вже навіть такий нерішучий чоловік, як Вячеслав, дозволив собі освідчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцію. Засміявся б, як це і раніше бувало, і сказав би: «Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всі талановиті люди — трохи психи».

Я часто думала, чому це Антон, який дещо і сам помічав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Мені це було незрозуміло. Потім вирішила: тому що разом працюють в одній лабораторії.

Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсім не друг йому, завжди заздрить. І не боявся цього.

— Ну, чому боятися? — чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрість дуже погане і навіть страшне почуття. Але від нього більше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрісника, як іржа їсть залізо. Заздрість і її рідну дочку — наклеп — я більше за все ненавиджу! — сердито сказав Коваль і раптом несподівано посміхнувся. — Сам колись потерпів від цього, — додав він. — А у чому конкретно виявлялася заздрість Павленка? — допитливо поглянув на жінку полковник.

Перед очима Ніни Василівни калейдоскопом пролетіли знайомі картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кімната невелика, і вони не так танцюють, як обіймаються. Нарешті Павленко не витримує. «Я пішов», — говорить він і підводиться. «Ти куди?» — питає Антон. «Додому. Не буду вам заважати», — з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусіда і зникає за дверима…

А ось і сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмішкуватий погляд Антона, відмовляється від своєї спроби і відходить.

Та Ніні не хотілося більше про це розповідати… Мабуть, непристойно казати, що і на неї Антонові він заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазі іншу заздрість. І вона промовчала.

— А може, вам просто здалося, — викликаючи друкарку на відвертість, промовив Коваль. — Чого йому заздрити? Обоє молоді вчені, обоє здібні, навіть талановиті, перспективні. Ну, припустимо, у Журавля килим на підлозі трохи дорожчий, м’якіший, меблі кращі — все це не варто заздрощів… Мені, здається, навпаки — покійний Журавель міг заздрити Вячеславу Павленку на його оригінальні ідеї, творчі знахідки. І, якщо хочете, на його спокійне сімейне життя.

Ніна Василівна була збентежена таким поворотом теми і не знала, що відповісти. Слова Коваля немовби перекинули звичні уявлення жінки, і одвертої розмови не вийшло.

— Згадайте іще раз, про що бесідували друзі того, на жаль, останнього вечора?

— Я вже говорила, — втомлено нагадала Ніна Василівна, — про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механічно, не вдумуючись у зміст. Якщо почнеш вчитуватися, нічого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосіб шліфовки, винахід Антона Івановича.

— Друзі не сперечалися між собою з цього приводу?

— Таж ні!

— А настрій?

— У кого?

— В обох.

Ніна Василівна трохи подумала.