Розділ «7»

На обличчі Ніни відбився подив:

— Що ви! Ніхто. У нього мати десь на Рівненщині чи Волині, він сам їй надсилав гроші.

— І ще таке, Ніно Василівно. Ви сказали, що Журавель шив одну-дві пари на рік приятелькам…

Ковалю хотілося зараз додати: «Як же ви терпіли такий альтруїзм, збираючись за нього заміж?» — але стримався. Жінка могла відповісти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цікавили такі тонкощі, бо могли глибше висвітлити справжні взаємини між нею і Журавлем. Проте Дмитро Іванович сподівався, що це йому пощастить з’ясувати пізніше, не прямо «в лоб».

— У Києві, — говорив далі полковник, — такі примітні, оригінальної моделі чобітки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а більше. І це у такому великому місті, як наше… Я вам, звичайно, вірю, — поспішив додати Коваль. — Але все це незрозуміло. Протиріччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобітків пошито набагато більше, ніж ви кажете, можна і без обчислювальної техніки.

Ніна Василівна нічого не змогла або не схотіла пояснити, і Коваль вирішив поки що залишити це питання відкритим.

Вони іще довго розмовляли в кабінеті Струця. Старшого лейтенанта більше цікавило, що робив Журавель у вільний час, і друкарка розповідала, як іноді до нього заглядали знайомі, найбільше жінки, частіше від інших кравчиня Келя. У Антона Журавля дім був відкритий для друзів, Ніна знайшла потрібне їй слово — «доброзичливий», у барі завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастіше про інститутські справи, іноді про фільми, акторів, спортивні події, літні відпустки, про все на світі, як це буває у товаристві випадковому, що не має спільних ділових інтересів. Коли збиралося відразу кілька чоловік, могли сісти за карти. Сама Ніна, якщо не копалася на кухні — адже треба було допомогти Антону Івановичу, — теж брала участь у розмовах.

Частенько ставили музичні записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспівала. З таким проханням звертався рідко, і вона не відмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав «кімнатний».

Приходила вона до нього часто.

— У мене своєї машинки немає, — пояснювала Ніна Василівна, — і я майже щовечора залишалася в інституті, щоб виконати приватну роботу. І частенько, знудьгувавшись за Антоном Івановичем, кидала все і бігла до нього. Це була в мене єдина відрада… А тепер як я житиму?..

Коваля цікавили взаємини Ніни Василівни з Христофоровою і Павленками.

На подив Дмитра Івановича, про Христофорову вона нічого поганого не сказала.

— Що ж, — відповідаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всміхнулася, — жінка вона енергійна, непогана з себе, багата, та Антону Івановичу не була потрібна… Вона завжди намагалася показати, що я Антонові нерівня, але я на неї не гнівалася, все одно він не на ній, а на мені хотів одружитися. Та й яка з неї дружина — зозуля вона! Доньку в Одесі покинула, своєї хати не тримається. Тільки й того, що кравчиня модна та грошей повні кишені. А Антону Івановичу не гроші потрібні були. У нього своїх вистачало. Він мені якось так і сказав: «Люблю тебе, Ніночко, за ласкавість, душевність, а у цієї Келі ні того, ні другого…»

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— От і я думаю, Ніно Василівно, — вів своє Коваль, — чи не шевство давало Антону Івановичу гроші? Інакше звідки?

Проте і цього разу жінка лише знизала плечима.

Розповідь друкарки весь час переривалася сумним зітханням, і якби не вміння полковника раз у раз змінювати тему, уся їхня бесіда могла бути зібганою і залитою слізьми.

Розпитуючи Ніну Василівну про те, що вона знала або чула про сусідів Журавля, Дмитро Іванович з подивом переконався, що більше симпатизувала вона чомусь Варварі Олексіївні, говорила про неї тільки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зі слів Павленка та Антона Івановича і за весь час бачила у квартирі Журавля один чи два рази.

— Вона, мабуть, мила жінка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловікові цілими вечорами стирчати у нежонатого сусіди, до якого ходять жінки?! Він, правда, скаржився, що живе «під ковпаком» у неї. Та який же це «ковпак», якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе «під ковпаком», що вона його, макуху, завжди штовхала у спину… Та якби не дружина, цей Вячеслав нічого в житті не досяг би…