Розділ «7»

— Це рішення було обопільним?

— Так.

— Але воно весь час не здійснювалося!

Жінка тяжко зітхнула.

— Чому, якщо не секрет? Антон Іванович роздумав?

— Це — найблагородніша людина, людина слова, це, це… — Барвінок ніяк не могла вимовити слово «був» і ладна була знову залитися слізьми.

— То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сім’я? «Що» або «хто» став на заваді? Чоловік? Батько? Втрутилася громадська думка?

— З моєї вини, — тихо промовила Ніна Василівна, — тільки з моєї… І цього я собі ніколи не подарую!

Від сліз її ніс, усе обличчя розпухло, світлі, довгасті, як мигдаль, очі почервоніли, і вона являла собою сумне видовище.

— Не плачте, Ніно Василівно, — попросив полковник. — На жаль, Антону Івановичу вже нічим не допоможеш. Дмитру Івановичу неприємно було бачити Барвінок у такому непривабливому вигляді.

Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довідався про цю жінку. Народилася вона у селі, поблизу Києва, у щасливій родині. Зростала одиначкою у батьків, успадкувавши від матері не лише гарне личко, а й тихий, лагідний характер. Батько, колгоспний механік Василь Козак, і мати, рахівник сільпо Ганна Григорівна, дочку в любистку купали. Ніночка допомагала матері по господарству, не водилася ні з ким, не бігала з подругами на великий луг, що тягся аж до Дніпра, де, ховаючись у високій траві, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам ніякого клопоту.

Але якось улітку, коли Ніночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П’яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорівну, що поверталася з роботи.

Батько Ніни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повіситися у сараї, і його буквально вийняли із зашморгу.

З того часу все у житті Ніни пішло шкереберть. Батько запив і незабаром втратив посаду механіка. Він уже не міг ходити біля машин і подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Ніна іще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи після десятилітки, не стала її закінчувати, пішла з дев’ятого класу і вступила на курси машинопису.

Коли їй виповнилося вісімнадцять, до неї посватався приятель батька — бригадир каменярів Гнат Барвінок. Він був старший від Ніни на десять років, буйний напідпитку і неприємний їй. Але батько, якого Барвінок весь час підтримував на роботі і споював удома, був іншої думки, і Ніна підкорилася батьківській волі.

Перший час після непишного весілля у хаті було спокійно. Але з того часу, як батькові зовсім відмовили руки і уся сім’я лягла на плечі Гната, той розперезався.

Ніна як могла догоджала обом, і батькові і чоловікові, та це мало допомагало. Потім народився син, і жінка повністю замкнулася на дитині..

— Ми просимо, Ніно Василівно, — пояснював Коваль, — допомогти нам розібратися у сумній історії загибелі Антона Івановича… Скажіть, ви не пішли жити до Журавля тому, що не хотіли залишити чоловіка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумію…

— Ні, не так, — рішуче відповіла жінка, відвернувшись від старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. — Чоловіка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хіба такий батько йому потрібен?

— Чому так говорите про чоловіка?