Розділ «7»

— Для вас це не має ніякого значення. — Ніна знову мигцем глянула на Струця, і Дмитро Іванович зрозумів, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не міг же він попросити господаря кабінету піти! Тим більше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.

— Крім того, я свого чоловіка боюся. П’яний, він дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Він здатний на все… І я боялася і за себе, і головним чином за Антона Івановича.

— І за батька?

— Ну, так само і за батька… — роздумливо промовила Ніна. — Хоч, може, його і не чіпав би… Вони ж нерозлий-друзі по пляшці…

Втім, і за батька теж. Адже мені і його жаль: він стільки зазнав у житті, дуже нещасний, хворий і по-своєму любить мене. Можливо, п’є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долі, хоч поганого не хотів, але так склалося… Жили ми бідно, а Гнат добре заробляв… Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потім іще дужче запив. Якби пішла я, зовсім пропав би. Гнат його із квартири вигнав би… Одне слово, зі мною вийшло як у приказці: і гірко їсти, і жаль викинути.

— А як ставився Антон Іванович до такої вашої нерішучості?

Ніна Василівна замислилася, стягнувши брови над переніссям.

— Як? Спочатку сердився, казав, щоб я нічого не боялася, переходила до нього, він захистить… Але потім махнув рукою: «Ну, дивись сама, я почекаю, мій дім — твій дім, і Митька заберемо… Та тільки не розглядайся довго, а то й справді запізнишся»… — Ніна Василівна трохи помовчала. — Скажу правду, — нарешті промовила вона, — у мене іноді з’являлося таке почуття, що все це він пропонував не так з любові, як знаючи моє нелегке життя, жаліючи, з доброти своєї. І коли бачив, що я не наважуюсь, то це його не те щоб радувало, але якось влаштовувало, ніби заспокоювало. Мовляв, моя совість чиста, покликав, а що не йде, тягне — справа її: баба з воза — коням легше. Він не наполягав категорично, не лаявся, не гримнув, як кажуть, кулаком по столу… А я все чекала: замкне якогось вечора двері і не пустить додому… Якби ж! Така спокійна його поведінка теж стримувала мене від рішучого кроку… Ковалю пригадалися слова Килини Сергіївни про те, що тепер, після смерті Журавля, Ніна помириться з чоловіком і заспокоїться.

— А може, ви не наважувалися на рішучий крок ще й тому, що Антон Іванович був людиною хоч і сердечною, але імпульсивною? — спитав полковник.

— Так, дуже сердечний, — кивнула Барвінок. — Але до чого тут «імпульсивний»?

— Опора неміцна. Не однолюб за складом характеру.

Ніна Василівна уже не терзала свій ніс і розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсім спокійно, але у відповідь на це зауваження глянула обурено.

— Цілком природно, — вів далі полковник, — якщо ви боялися зруйнувати одне і не збудувати інше. Не були певні, чи складеться нова сім’я, як зживуться у ній новий чоловік і ваш син… А ви ж, як і кожна жінка, насамперед — мати…

При цих словах друкарка запротестувала:

— Не треба більше говорити про наші почуття і взаємини з Антоном Івановичем, мені це тяжко.

— Що ж, — м’яко промовив Коваль, — перейдемо до іншого. Антон Іванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?

Друкарка інстинктивно підібгала ноги. Полковник помітив цей мимовільний рух.

— Не треба, Ніно Василівно, ховатися, я вже звернув увагу на ваші гарні чобітки і знаю, що пошив їх Журавель. Нічого поганого в цьому немає… Скажіть, багато було у нього замовниць?

— Не було ніяких замовниць! — швидко заговорила жінка. — Він грошей не брав. І шив, може, одну-дві пари на рік тільки друзям. Він був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Він казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайняті, а думкам вільно і легко і мені краще думається… А ще казав, що і Лев Толстой у вільну годину любив шити чоботи… Який же тут злочин?!

— Я не сказав «злочин», Ніно Василівно, — з притиском на слові «злочин», — зауважив полковник. — Чому ви думаєте, що ми тут з Віктором Гавриловичем тільки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник — це чудово. І я вам скажу, Ніно Василівно, говорив далі Коваль, нахилившись до жінки, немов повідомляв їй по секрету, — що талановитий модельєр взуття не менший митець, ніж портретист або пейзажист… Та залишимо Толстого і високе мистецтво і повернемося, як каже приказка, «до наших баранів», тобто до прози життя. Значить, Антон Іванович грошей не брав з друзів, чи, точніше, подружок. Чоловікам, він, здається, не шив, тільки елегантні жіночі черевички або чобітки… Тоді звідки ж у нього гроші? На свою зарплатню молодшого наукового співробітника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко… І дружина працює, і дітей немає. Проте живе бідніше. Набагато. Може, у Антона Івановича заможні батьки, родичі? Йому хто-небудь допомагав?