Розділ «7»

— Пішки, звичайно, — відповіла друкарка. — Це близько. Певно, пішла я від Антона Івановича десь о восьмій або близько восьмої… Точніше не знаю. — Немов виправдуючись, жінка простягла ліву руку: — Годинника в мене немає, зіпсувався, ніяк не відремонтую. А в Антона Івановича я не подивилася…

Згадавши про Журавля, Ніна Василівна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.

Старший лейтенант підраховував олівцем хвилини, витрачені жінкою на дорогу у крамниці, на купівлю і повернення додому.

Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть відповідь на головні питання. Плюс-мінус кілька хвилин у цій історії не вирішували справи. Важливо було встановити, чи справді Барвінок пішла першою, залишивши Журавля і Павленка удвох. Не вистачало свідчень людей, які могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка і Павленко: разом чи по черзі? І хто перший? О котрій годині?.. А де взяти таких свідків? Адже ніхто спеціально не стежив за цією квартирою. Тільки сусіди могли випадково помітити… І завдання розшуку та дізнання зараз — опитати цих людей… А поки що… Оскільки таких відомостей не було, допоможе не арифметика, а психологія. Треба заглибитися у взаємини дійових осіб цієї історії, зазирнути вглиб їхніх характерів. Іншого шляху, поки факти не встановлені, Коваль не бачив.

— Ну, гаразд, скажіть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловікам схотілося кави, пішли, не дочекавшись, поки закипить чайник? — спитав полковник.

Друкарка слухняно кивнула:

— Так, так, згадала про свої справи і пішла.

— І нічого не сталося між вами?

Ніна Василівна знизала плечима.

— Ви не посварилися з Антоном Івановичем?

— Ні, що ви! — Очі жінки відразу наповнилися слізьми. — З Антоном Івановичем! Ні, ні! — рішуче заперечила. — Хіба з ним можна сваритися!

Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очі і ніс.

— А він вас нічим не скривдив того вечора?

Жінка не відповіла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати і дуже закашлялась.

Коли кашель минув, Ніна Василівна підвела на Коваля мокрі очі і докірливо промовила:

— Як можна говорити таке!

— Ви любили його?

— Так.

— Збиралися перейти до нього?

— Так.