Розділ «11»

— А дванадцятого грудня він теж просидів вечір у Журавля? — спитав Коваль.

У Варвари Олексіївни подих почастішав ледь помітно, проте Коваль це відзначив. Це було те запитання, якого жінка чекала і весь час обдумувала на нього відповідь.

— У той вечір? — У Павленко стяглися брови до перенісся і відразу розбіглися на свої місця.

— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…

— Так, — відповіла спокійно. — Де ж іще йому бути! Я ж кажу, він там днював і ночував.

— А о котрій годині він повернувся додому?

Варвара Олексіївна ледь поворухнулася на стільці, немов їй стало незручно сидіти. Це було друге запитання, якого вона чекала і до якого готувалася.

— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очі. — Я не пам’ятаю. Не звернула уваги. Для мене не істотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у різний час, іноді пізно. Я тільки накинулася на нього за те, що п’яний.

— Ну хоч приблизно.

— Слово честі — не пам’ятаю. Може, о шостій або сьомій…

— А не раніше?

— Можливо, й раніше.

— Як же це виходить, Варваро Олексіївно, адже до шостої вони ще в інституті?

— То, певне, був у них вільний день.

— А у вас?

— От якраз я прийшла з роботи, ми о п’ятій закінчуємо. А скоро й мій легінь увалився.

— І вже встиг напитися?

— Встиг. Хоч на ногах іще тримався.

— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?

— Не знаю усіх, хто міг бути. Але коханка Антона Івановича, друкарка, певно що була.