Розділ «11»

«Ну, звісно, слава, популярність, свідомість того, що приніс користь державі… Але ж він людина скромна, не шукає слави… Тоді що ж?» А тим часом писклявий голос нашіптував відповідь: «Гроші!»

«Скільки б одержав? Багато, дуже багато… Не злічити!..»

Виходить, таки гроші?.. Але що він, Коваль, робив би з такими грішми, якби раптом одержав? Він навіть розгубився від дивного для себе запитання. У нього начебто все є, і зайві гроші йому ні до чого… Хіба тільки у зв’язку з переїздом на нову квартиру? Ружена купила б не простенькі меблі, а різьблені, румунські, тисяч за вісім, від яких у «Будинку меблів» вона відразу відвернулася, щоб не захоплюватися. І, звичайно, викинули б у Наталки стару «Ліру», а купили б їй щось гарне і сучасне… Ну, а іще що? Куди іще можна витратити купу грошей? Купити машину? Дачу? Йому досить було і службового транспорту, а морочитися з дачею ніколи. Хоч би вистачило часу впоратися з розшуками та дізнанням! А коли піде на пенсію, знайдеться де відпочити і порибалити… Ага, безумовно, купив би іще Ружені розкішну імпортну дублянку! Адже зимове пальто у неї зовсім витерлося, а одягати у місті старий кожух, в якому їздить «у поле», вона, природно, не хоче… Ні, не одну дублянку, а відразу дві! Їй і Наталці…

Далі дублянок мрії Дмитра Івановича не сягали. Він не розумів, навіщо деякі люди, ризикуючи свободою, так рвуться до великих грошей. Золото? Діаманти? А навіщо вони? Для престижу? А кому їх показувати? Звичайно їх ховають подалі від стороннього ока. Милуватися наодинці їхньою красою? Наодинці нецікаво. Та й вироби з добротного чеського скла не гірше грають світлом. А якщо й трохи слабше, то чи варто через таку дрібницю йти на злочин?!

Потім Дмитро Іванович, мотнувши головою, відганяв марище, знову повертався у реальне життя, ставав самим собою, і вигук Василя Ферапонтовича: «У грошах? Багато, дуже багато… Не злічити!» — у котрий раз! — втрачав свою магічну силу і ставав звичайними словами, з’єднаними у речення, в яких крім їхнього прямого змісту, нічого не було…

Голоси у коридорі затихли. Що ж, «повернемося до наших баранів», — пригадалася полковникові його улюблена приказка, і він поглянув на Варвару Олексіївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.

Відповідаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:

— Ваш чоловік знав, яку винагороду одержить Журавель за свій винахід в разі його впровадження?

Жінка ледь-ледь змінилася на лиці, але відповіла зовсім спокійно:

— Я нічого не знаю про справи Журавля і його винаходи.

Коваль зазначив собі, що він не сказав, за який винахід Журавель одержав би гроші. А Варвара Олексіївна не поцікавилася. Виходить, співбесідниця знає, про що йдеться! І крім того: він питає про чоловіка, чи знає той, а Варвара Олексіївна має на увазі себе. Він задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозуміла, чим догодила полковникові.

— Чоловік ніколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, і він з ким?

— Часом згадував. Але що там вони останнім часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носі річний звіт, свого клопоту вистачає.

Про винагороду, що найбільше цікавило Коваля, Варвара Олексіївна так нічого і не сказала.

— Варваро Олексіївно, а чому ви не повідомили чоловікові про загибель Антона Івановича? Адже він був не просто сусіда, а друг і досить близький.

— Так, Вячеслав мій дуже дорожив цією дружбою. Але я не хотіла зірвати йому роботу, він стільки часу збирався у це відрядження! Та й дізнатися про біду встигне, чим далі вона відсунеться, тим легше буде йому пережити…

— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунті службовому чи особистому?

— Ніколи! І бувало, ніде правди діти, коли я часом критикувала сусіда, Слава й слухати не хотів, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловіком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мій пропадав там цілими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсім переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловік і немає чоловіка, я його ніколи не бачу. Квартирант, та й годі!

Дмитро Іванович знову перебирав у пам’яті життя Варвари Олексіївни.

Минав час, і Варя стала гарною дівчиною. Після школи спробувала вступити до політехнічного інституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розуміючи, що інститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий світ, у більш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тоді на «відмінно» закінчила бухгалтерські курси і почала працювати у банно-пральному комбінаті. Пізніше, потрапивши у комбінаті під скорочення, влаштовувалася у різні установи, але, незважаючи на працьовитість, ніде не уживалася і часто міняла місце роботи. Нарешті опинилася у тресті зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.