Розділ «ЗОЛОТИЙ НАШ БЕСКИД!»

Я встав, поправив свою уніформу, і подався поміж вояків. Декотрі спали твердим сном, а декотрі бушували по своїх торбах. Сонце пригрівало поляну, а гостре гірське повітря кожного присипляло. Я, перейшовши цілу сотню, поглянувши на відпочиваючих повстанців, подумав:

— Яка посвята в тих лемків, що вчора щойно збудилось в них національне почуття гідності, а сьогодні вони стали героями в обороні своєї поневоленої Батьківщини.

Сонце своїм промінням так гарно освічувало природу, прекрасні героїчні Карпати та спустілі українські села. Аж подумати було жах, що ще недавно були ми серед свого героїчного населення, з ним поділяли долю і недолю, а ворог їх силою викинув з їхніх прадідівських земель і вивіз в далекі незнані місця.

Перед моїми очима ще раз став спогад з нашого останнього прощання над селом Загутами, де селяни, прощаючись з нами, журилися з того, хто нам буде допомагати у дальшій боротьбі. Не раз я замислювався і ставив питання: за що Бог так карає наш народ, що вже кілька століть перебуває в неволі. Тяжко, нам воякам УПА, погодитися з тим, що ми змушені покидати рідний край і йти в затуманений світ голосити про боротьбу українського народу.

Повертаю до почоту, там застаю всіх, що побудилися зі сну. Хто де що мав — перекусив, і були ми готові до відмаршу.

Сотенний каже Бартлеві піти до села на розвідку. Той бере зі собою рій добрих вояків і відходить до села. За ним обережно посувалася решта сотні. Коли сотня підійшла до дороги, то Бартель вже на нас чекав. Він зголосив, що в селі спокійно. Сотня бігом перескакує дорогу і підходить під інше село — Жебраче.

Тут чекаємо на ройового Журбу, що пішов до цього села. Громенко наказує розпалити вогні, бо трохи похолоднішало. По короткому часі повертає Журба і приносить вдосталь бараболі. Вояцтво зраділо, що може досхочу наїстися. Почалась інтенсивна підготовка до печення бараболі.

Ройовий Журба сказав, що ії там є ще вдосталь. По другий контингент висилаємо рій Чумака. Рій скоро відійшов, а печення бараболі пожвавилось.

Тим часом Чумак повертає зі своєю здобиччю. Бараболі стало з достатаом, що буде і на залізну порцію на три дні.

Ми зі сотенним повернули до почоту, де наші браві зв'язкові мали для нас печену бараболю. Як Громенко з'їв першу бараболю, то засміявся і сказав:

— От довоювався, пане-брате (такий був у нього прислів), що навіть бараболі тяжко здобути, щоб заспокоїти збунтований шлунок, але треба прийняти це, тому що багато наших друзів вже не живе, багато караються на засланні, а ми ще при житті.

Був це день 14 червня 1947 року. По великому празнику печеної бараболі вояки дістали добрий гумор і подались на відпочинок. Ми всі заснули твердим сном. Рано, коли я пробудився, в таборі вже був рух, вояки допроваджували себе до порядку.

Біля полудня вирішили ми підсунутися під Бальницю. Бартель каже, що перед його селом є висока гора, і там можна буде затриматися і оглянути довколишні терени. Заряджено відмарш. Вояки забирають печену бараболю і машеруємо в бік Бальниці. Поволі дряпаємося на високу гору, там розтаборюємося. Підбираємо найкращі місця до оборони, хоч виглядає, що тут ми можемо спокійно перебути, бо ворог втратив нас з очей і не сподівався, щоб ми підійшли аж під словацький кордон. Але також ми не можемо бути певними: чи польська сарана звідти не вилізе.

По забезпеченні повертаю до почоту. Бачу, що сотенний, Лагідний, Бартель і Залізняк з далековидів обсервують терен. Там бачимо нашу Бальницю і словацьке село Соленку. Бартель показує рукою, де тягнеться кордон, і бачимо, що ми вже близько від нього. Він каже:

— Друже Соколенко, накажіть воякам, щоб заховалися спокійно. Якщо дозволить ситуація, то ми тут затримаємось довше.

Я посилаю з наказом до чотових зв'язкового Перця, щоб повідомив про наказ сотенного. По тих всіх клопотах ми заснули твердим сном.

Не знаю, як довго я спав, але пробуджуюсь і бачу, що Громенко сидить і студіює карту, а відтак замислюється.

— Бачу, сотенний, що спання у вас не береться. Мабуть, затужили за Гутою? — зажартував я.

Сотенний подивився на мене і засміявся:

— Я задоволений, що вам ще жартувати захотілось, бо мені ніяк не до жартів. Перед нами є важкі завдання, ми маємо почати тяжку дорогу, а не маємо карти Словаччини, не знаємо терену, не знаємо, які нас чекають несподіванки. Мені тяжко, що ми покидаємо рідний край, і невідомо, як надовго!