Розділ «ЗОЛОТИЙ НАШ БЕСКИД!»

По перекусці печеної бараболі настрій вояків зовсім змінився, серед них можна було почути навіть і жарти. По часі сотенний каже мені зробити збірку сотні і приготувати їх до відмаршу. Я пройшов роями — аж приємно було бачити вояків бадьорими. Наказую приготуватися до відмаршу, маскувати вогнища. Вояцтво заметушилося, замаскували місця постою сотні і були готові до відмаршу.

Вирішили ми машерувати в бік Бальниці. 3 цього села був родом наш чотовий Бартель, він дуже добре знав цей терен. Від села був лише кілометр до словацького кордону. Машеруємо з надією, що зайдемо до села, там знайдемо дещо більше з харчів, запасемося на кілька днів, бо на другу ніч будемо переходити через польсько-словацький кордон, а там невідомо, що нас чекає.

Над ранком закватарували ми недалеко від Бальниці. Тут маємо добрий обсерваційний пункт, з якого можемо бачити кордон і польських прикордонників.

За якихось два кілометри від нашого постою в долині розкинулося село Бальниця. Колись те село було чисто українське, а тепер стало пусткою, бо поляки вивезли населення в невідомі місця.

На узгір'ї затримуємося на відпочинок. Велике коло золотого сонця почало висуватися з-за високих гір і освітлювати гірку, де відпочивали перемучені повстанці. Навколо табору виставили ми сильні забезпечення, щоб ворог не застукав нас на спанні. Сотенний почот на чолі зі своїм командиром не спав. Тут наш сотенний штаб зменшився, не стало к-ра Байди і виховника Зоряна.

Ми зі сотенним вийшли на край узгір'я і розглядали терєн. Звідси вже було видно словацькі села. По короткій обсервації Громенко відізвався до мене:

— Яка ваша думка про рейд? Чи вдасться нам перейти цей шмат дороги без великих втрат і дійти до означеної мети? Найгірше, що немає карти Словаччини. Шкода, що ми не змогли зконтактуватися з к-ром Реном. Він, напевно, мав для нас приготований цілий рейд.

Я відчував, що ми щасливо і гідно виконаємо наказ головнокомандування, і відповів:

— Мені здається, що ми перейшли те, що було найнебезпечніше.

— Дай Боже, щоб ваші передбачення здійснилися, — відповів сотенний. — Увечері зробимо збірку сотні, бо я хочу поінформувати вояцтво про наш рейд на Словаччнну, адже поки що вояки не знають, що наш рейд буде довгим рейдом в Західну Європу.

По нашій обсервації сотенннй каже зв'язковому Перцеві, який був біля нас, щоб покликав чотового Бартля. Бартель добре знав ті терени, а також знав добре словацько-польський кордон, бо не раз за німецької окупації його переходив. Знав він і довколишні словацькі села при кордоні.

Перець дістав наказ сотенного, зголосив відхід і побіг до чотового. За кілька хвилин з'явився Бартель і зголосив свій прихід. На його обличчі була весела усмішка. Він показував рукою в долину, де було розташоване його рідне село.

— Ось тут, друже к-р, я народився, тут виростав аж до приходу німців, тут допомагав я своїм батькам працювати на ріллі. Відтак, як німці хотіли мене забрати до армії, я вступив до української поліцїї, а потім, в 1944 році, вступив до УПА.

Далі він показує рукою у долину. Якийсь кілометр від села тягнувся ряд білих стовпів.

— От там вже кордон, а від кордону за півкілометра є словацьке село.

По хвилі всі ми задумались, водячи далековидами по всіх теренах. Опісля сотенний звернувся до чотового:

— Ви, друже Бартель, як стемніє, візьмете зі собою вояків і підете з перевіркою. Якщо в селі немає ворога, то скочимо до села — може поляки дещо залишили з харчів, щоб забезпечитися бодай ще на день-два, бо не знати, яка буде ситуація на Словаччині.

Бартель відійшов. А сотенний промовив:

— Друже Соколенко, підемо і ми трохи відпочинемо, щоб було більше сил до маршу.

Повертаємо до почоту, кладемось до відпочинку на чатиння, яке приготував нам зв'язковий Крик. Сотенний зараз же заснув, а мені спання не бралось.