Розділ «ЮРКО»

«Попутчик… так…»

Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.

Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцiї.

У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.

Юрко пiдiйшов до Наталки:

– Наталю! – i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.

– Що таке? – i сiла на лiжко.

I вiн сiв.

– Я вам, як товариш, як…

Вона подивилась на Юрка – йому горiли очi, i їй спалахнули очi.

Вiн узяв її голову й мiцно обняв.

Вона тихо говорила:

– У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…На розi в меду горiла липа – пройшов солодкий дух.

– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…

(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви думаєте, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!)

…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.

– Якесь нещастя.

Заводськi жiнки чують нещастя – серцем. Вискочила…На розi в меду горiла липа…

А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу.