Розділ «ЮРКО»

– Це гiсть.

А Остап п’яно й нахабно засмiявся:

– Це той, як його… як ото мiтинг був… – попутчик. Ха… ха…

Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:

– Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий, – i похлопав Юрка по спинi.

…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.

Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.

«…Попутчик… так…»

Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам’яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

«Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi».

…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб’язким смiхом.

«Попутчик… так…»

Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшнє повiтря.

Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

– Е-ех!

Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:

– Подавай! Подавай!

Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув: