Розділ «ЮРКО»

Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:

– Я далi не пiду.

Юрко сказав:

– Ходiмте, товаришко.

Наталка сказала:

– Не пiду! Не пiду!

Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:

– Я не Остап, у мене бичачої сили нема.

Тодi вона пiдхопилась:

– Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срiбно-лускової рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сiли в тiнi лапастої гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неї вирiс директорiв син.

– Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сiв бiля Наталки, обняв її однiєю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв її за талiю – вона не говорила. Вiн поцiлував їй шию – вона не говорила.

Юрко подивився назад – було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину – так.

Вона не говорила.

Юрко думав її схилити на землю.

Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь – iшла нiч.