Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Що ти робиш, Галакточко, – в свою чергу скрикнув Iван Iванович. – Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!

Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула i тiльки кричала «геть». Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван Iванович пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактiонiвна, й тодi не дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта зробила iстерику. Нарештi iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому справа. Вияснилося тодi, коли мiй герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що вiн не залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки хотiв показати їй, що вiн нiчим (буквально нiчим!) не вiдрiзняється вiд неї, вiд куховарки, i навiть може винести цеберку з помиями. Переконав вiн її не словами, а, так би мовити, дiлом. Це трапилося саме тодi, коли й товаришка Галакта прочитала в «Вiстях» тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича.

– Так! Ти мав рацiю! – уже подвiйним голосом (спокiйним, що Iван Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном. – Так. Ти мав рацiю. Але ти, Жане, не маєш рацiї хвилюватись. Боже мiй, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби панiки! Пожалiй своє серце! Чистка ж тiльки для низiв! Члени колегiї, на мiй погляд, нi в якому разi не будуть чиститись.

– Ах, Галакточко! – пiдстреленим голосом сказав мiй герой. – Ти не дочитала. – Iван Iванович подав дружинi номер «Вiстей». – Ну, ось дивись, голубонько. Тут написано навiть, що будуть чистити навiть членiв ЦК. Ти розумiєш? Членiв ЦК!

– Цього не може бути! Я не вiрю! – рiшуче одрiзала Марфа Галактiонiвна. – Членiв ЦК не можуть чистити… Це просто для народу… для маси! В противному разi ми загубили б революцiю… Да…

– Безперечно! Безперечно загибель революцiї! – сказав Iван Iванович i в розпуцi схопився за голову. – Ах, Боже мiй, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зi мною, а я апаратчикам тепер не можу довiряти. Даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти розумiєш – не можу!

Схвильований Iван Iванович кинувся до кабiнету й подзвонив до Методiя Кириловича.

– Чули?.. – спитав вiн у рурку. – Нуда! Нуда!.. Ну, як ви?.. Я? Я ж, знаєте, менi що? Будь ласка, хоч сьогоднi! Тiльки я думаю, знаєте… Ну, словом, заходьте – поговоримо. Треба улаштувати сiмейну нараду.

Тут мiй герой закашлявся й положив рурку на її руркове мiсце.

Цiлу нiч Iвана Iвановича i Марфу Галактiонiвну кусали чи то блощицi, чи то блохи, i вони нiяк не могли заснути. А коли прийшов новий ранок, мiй герой поспiшив до установи. Вiн навiть забув поцiлувати Мая i Фiалку батькiвським поцiлунком. Але в установi його чекала ще бiльша неприємнiсть. Там вiн, по-перше, остаточно пересвiдчився, що йому обов’язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз не збрехала), по-друге, вiн узнав, що роботу його комосередку з сьогоднiшнього дня починає обслiдувати спецiальна комiсiя з райкому.

Про це сповiстив Методiй Кирилович.

– Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? – спитав зблiдлий за нiч Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло. – Ну, скажiть менi, для чого?

– А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. I, мабуть, не тiльки з комосередку, – сказав догадлививй Методiй Кирилович, – а навiть декого i з бюро.

– Iз бюро? – в розпуцi промовив мiй герой (вiн був членом, хоч i не активним, свого бюро). – Що ви говорите? Нi, ви просто робите панiку. Ви помиляєтесь, Методiю Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тiльки не розумiю, вiдкiля це все взялося?

– Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера, – вiдповiв Методiй Кирилович, пiдкресливши «свого». – Це, будьте певнi, це його роботка.

– Мого товариша Лайтера? – до того розгубився Iван Iванович, що навiть випустив iз рук окуляри, якi протирав своєю бiлоснiжною хусткою. – Ви серйозно кажете "мого"?

– Так! – як i завжди, спокiйно вiдповiв Методiй Кирилович. – Iменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що це за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досi…

– Ах, боже мiй! Нiчого не розумiю! – скрикнув Iван Iванович тим же таки пiдстреленим голосом. – Буквально нiчого!

Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена Яковича, головного начальника i члена бюро. Про що вони там говорили – менi не вiдомо. Проте, я гадаю, що це й не цiкавить читача. Давати в деталях трагiчну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тiльки, що райком прислав комiсiю, так би мовити, необ’єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i не бузотер, а просто собi активний партiєць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагiчне непорозумiння), Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом ще до чистки судилося «вийти iз партiї», як потiм говорила товаришка Галакта.

Iван Iванович, прийшовши додому пiсля «вийти iз партiї», похилився на свою мухобойку i раптом заплакав дрiбненькими в перший раз мiнорними сльозами.