Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Генiальна iдея! – скрикнув Iван Iванович. – Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс… Тiльки як його спитати?

– Ну, це просто, – сказала Марфа Галактiонiвна. – Iди зараз до телефону i поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля.

Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було, як вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав:

– Сорок ноль два… Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!..

Чути було, як вiн знову сказав: «4002», але знову було не вiльно. I так до трьох разiв. На четвертий раз Iвана Iвановича сполучили з Семеном Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до їдальнi.

– Ти не помилилась! – скрикнув вiн i схопив в свої обiйми свою симпатичну й догадливу дружину. – Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мiй портфель!

Марфа Галактiонiвна надзвичайно радiла такому щасливому кiнцю i запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською.

I от Iван Iванович вже лежить на своїй сюрпризнiй лiжницi i читає останнiй номер «Правды». З радiорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухнi чути, як Явдоха порається бiля помийного корита.

Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю й залишилась в панталонах. Вона пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала:

– Ессоutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик.

– Avec plaisir, madame,сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд.

Потiм мадмуазель Люсi пiшла до дитячих колисок, де вже спали безм’ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни своїм шикарним торсом.

…Ну, а все ж таки, – сказала вона. – Чим же соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму… Конкретно?

– Боже мiй! Я ж тобi вже говорив, – сказав Iван Iванович, – комунiзм – це вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма.

Марфа Галактiонiвна. широко позiхнула й погасила електрику. Скоро в кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного сезону. Пiсля трагiчної подiї з вищеназваним документом Iвану Iвановичу снились поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму.

VI

Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не дає авторовi скiнчити негайно.

Чим же треба кiнчати? Кiнчати, очевидно, прийдеться не сном Iвана Iвановича (хай вiн собi спить на здоров’я), а описом такого трагiчного фiналу, що все-таки звалився на зовсiм i нiяк невинну голову мойого iдеологiчно витриманого героя.

Правда, славетний винахiд (про нього далi, це саме той винахiд, що зробив iм’я Iвана Iвановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий роздiл, але, по-перше, цей передостаннiй роздiл є, так би мовити, роздiл не обов’язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути нiяк не можна.

Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима.