…Так от, значить, одного разу Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав «Вiстi».
Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково положений до його портфеля «страшний документ», як i тодi, дуже зблiд. Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в цей час в квартирi нiкого не було (вся сiм’я поїхала до парку шпацiрувати), була тiльки в кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки, якi його так схвилювали. Потiм мiй герой пiдвiвся з канапи i, можна сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився, як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав, по меншiй мiрi, про оголошення вiйни, навiть уже про вступ ворожих сил на радянську республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
– Загибель революцiї, – шепотiв вiн. – Явна загибель! Коли газета не бреше – а я їй завжди вiрив! – коли вона не бреше, то… Нi! Нi! Цього не може бути. Нi! Нi!
Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося, що вiн знепритомнiє i, як пiдстрелений заєць (правда, вiн цього моменту скорiше подiбний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) – i, як пiдстрелений заєць, впаде на свiй сюрпризний килим.
Та цього – слава тобi господи – не трапилося. Мiй герой потроху почав вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна i одчинив вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо – заходило сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi нiчого страшного й не було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Iван Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них взяв себе, ще трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн?
Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи з ким подiлитися своїми думками, раптом вiдчув у собi приплив нiжности й велике бажання поговорити зi своєю куховаркою.
– Посуд миєте, Явдошко? – нiжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi. – Ну, як воно – не важко вам жити у нас?
– Чого там важко! – вiдповiла, як i завжди, трохи холоднувато («чорна невдячнiсть»!) куховарка. – Чого там важко, ми вже звикли, барин!
Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не звернув би уваги на це обурливе «барин». Товаришка Галакта навiть думала, що це в порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана «барином» – по-перше, нiхто того не чує i, значить, нема тут нiякої компромiтацiї, а по-друге – товаришка Галакта нiколи не посмiє позбавити Явдоху волi слова (куховарцi так подобається – хай так i говорить!). Але на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив.
– Який я вам барин, Явдошко! – скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! – Хiба я вам барин? – Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив:
– Товариш! Так! Товариш!
Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.
– Хай буде й по-вашому! – знизала вона плечима i, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями.
Але тут з Iваном Iвановичем трапилось щось небуденне. Пiдскочивши з незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув її вiд цеберки з помиями.
– Так, так Явдошко! – промовив Iван Iванович тремтячим голосом. – Я вам не барин, я… я вам справжнiй друг i товариш. Я вам – ви ж пам’ятаєте? – Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам уже вiрив, що вiн завжди пропонував Явдосi називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було – не тому не було, що вiн не хотiв, а тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!..
Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув:
– Дозвольте, – скрикнув вiн, – я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозицiя вискочила з уст хазяїна якось зовсiм без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки уста i саме так, наче її й не було (воiстину, слово не муха – вилетить не спiймаєш навiть за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рiшуче не хотiла йому вiддати цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась, коли б в цей момент не вiдчинилися дверi i в дверях не зупинилась Марфа Галактiонiвна.
– Жане! В чому справа? – грiзно сказала Марфа Галактiонiвна, побачивши боротьбу.Що це значить?
Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
– Геть! – скрикнула вона, звертаючись до Явдохи. – Щоб твоя нога бiльш тут не була. Геть! Геть!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сині етюди » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IВАН IВАНОВИЧ“ на сторінці 20. Приємного читання.