Розділ «IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ»

Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж вiдчула, як злипаються їй очi… Та й чому їм не злипатися, коли їй так спокiйно на душi, нiби й справдi нема нiякої перестрiлки, нiби й справдi тривога нiколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя починає згадувати товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згадає його, на її серце лягає якийсь досi незнаний їй нiжний бiль…

…I так пройшло кiлька хвилин i нарештi кiлька годин. Уже давно красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла «забронiрована пiдвода» десь далеко за ворiтьми клунi, а героїня «сключитєльного гражданського случаю» i досi була в станi якогось химерного забуття. Лежить Варя, «канєшно», в клунi того ж таки краснокутського крамаря, а їй здається, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог знає де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така червона, як кров… I нiч.

Надворi тепло, i в клунi тепло. Струмки нiчного вiтру нiжать її обличчя. Немовля раз у раз дригає своєю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як вiдомо, вiд Красного Кута на пiвдень), спiвають Баринi богодухiвськi подружки. Пiсня якась химерна… така iнодi буває осика восени! I Варi чомусь боляче… Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свiй Манастирський закуток? Хто його знає – може, й не тому!.. Варя пригорнула своє тепленьке немовля до своїх набухлих грудей i дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина схопила її сiсю й раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв пiд самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповзається по клунi, i кудись здивовано дивиться наївними очима. I чує Варя, як десь гавкають собаки: «гав! гав!» «Пiзно чи нi?» «Мабуть, пiзно»… Закукурiкав пiвень – голосно й завзято, i Варя подумала: «Мабуть, червоний як кров». Тодi тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику її маленької дитини, вже здається їй червоним, мало не святим вином.

– Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! – кричить голосно й завзято пiвень…У городськiй школi, де вчилася Варя, «канєшно», вчили й «закону божому». От i згадала вона. I стало їй трошки страшно i трошки радiсно: вона то – що й говорити – звичайна собi Варя з Манастирської, але от i богоматiр теж народила в яслах своє дитинча. Виходить, що її синок, як немовля Iсус. Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлiємською зорею i подивилась у ворота.

На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за її повiтовим мiстечком стояла в небi червона як кров зоря. «Очевидно, завтра буде добрий день» – думає Варя й дивиться в прозоре повiтря, в дiру покрiвлi, що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить їй очi своєю блакиттю. I хочеться їй сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке тiльце своєї дитини. Але вона боїться, вона дуже боїться: чи не роздавить своє дитинча? I Варя прислухається. Чує Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчуває, що спiває й її тiло, i нарештi все спiває – i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн їй зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний «бойовик» з кiна. Тодi з її грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вириває грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на свої гарячi вуста. Немовля пищить.

– Баю-бай! – говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце своєї дитини… I дитина засинає… Але потроху, непомiтно засинає й сама Варя.

Важким ударом розсiкло їй голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля неї не було. Де вона? Де її дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима – це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав її дитинча… Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась.

Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи.

– Белi! – метнулось у Варинiй головi. – Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiрує!

Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало їй. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв їй над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед її очима. Страшне безгомiння мчалось за нею!

…Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв!

А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам’ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день, а з ними, «канєшно», вiдступила на «забронiрованiй пiдводi» й дочка богодухiвської бублешницi, бистроока Варя зi своїм не менш бистрооким карапетом, «тоїсь» «паходним малюткою» i, можна сказати, сином тривожних рокiв великої громадянської вiйни.