Розділ «IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ»

Ночi були чарiвнi, завжди пахло небо, i зорi, i весь свiт. Над Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в грудях i хотiлося летiти в голубу височiнь, пiд самiсiньке небо… I думала, значить, Варя: «от-от закручу!» А воно з гулянок так нiчого й не вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки настоювали, щоб Варя «привела дитину несвоєвременно», а Варя цього не хотiла.

Вдалося Варi «закрутити любов» хоч i з прапорщиком, певнiше – з офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на жаль, не за материною iнструкцiєю.

Богодухiв – мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня, i одна гiмназiя, i шiсть нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ, але й лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи – все це було i по iнших повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим було й позадаватися трохи. Правда, богодухiвськi бублики, як сказав би стилiст типу Гоголя, надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi; правда, на богодухiвських горах стояв колись досить поетичний монастир (дехто з мiсцевих патрiотiв навiть запевняв, що вiн поетичнiший за славетний Охтирський); правда, в околицях мiста є романтичнi кучугури, а в самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих – Вася i Стьопа, але, на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова.

I все-таки i в це непомiтне повiтове мiстечко полiзли бiльшовики, i все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю країну шуцмани, i, значить, був серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя, звичайно, й закохалася. Але справа не в нiмцевi, а в гетьманському (можна сказати, колишньому петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у прапорщиковi, тiльки без золотих наплiчникiв.

У Богодухiв прийшов хлопець – Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий i – командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях у свого дальшого родича Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi i спершу стояв за Петлюру, розумiючи його, Петлюру, як революцiонера, а потiм, правда, як це було видно далi, зрозумiвши, що це була помилка, щиро перекинувся в бiльшовицьку пропаганду i виступав уже далi як голова ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським – Сергiєм Петренком – i одразу ж «закрутила з ним любов». I трапилося так, що пiшла вона з ним до Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють про те, про iнше i особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному янтарi свого листя, а молодi вiльхи наче посмiхаються – такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушується – червона й щаслива – й не знає, що їй робити. Цiлує Сергiя, а самiй зрiдка в голову порада Ярини Федорiвни. Та, правда, скоро заспокоїлась. Сергiй пообiцяв оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки Сергiй збирався оженитися, прийшла «савєцька вдасть». Варя не встигла навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка, а на вулицi вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном. Ахнула Варя, а воно, виходить, що її Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що вiн був за шпiйона в гетьманському вiйську i зовсiм не гетьманець чи то петлюрiвець, а «камунiчеськой большовик», як одразу ж назвала його Ярина Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч їй i неприємно було, що Сергiй тепер не офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо Серьога i при «савєцькiй власті» залишився за командира. Так що почала Варя гуляти з ним i при новому режимi.

– Вiн, канєшно, твiй Серьога, не з благородних виходить i; кажуть, мастеровой з заводського цеху, – сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що Варя не «шутєйно» «заварила любов», – але що ж зробиш, коли тепер i пропагандисти i командири пiшли з простого народу. Так тому й бути: благословляю… коли не бреше i сурйозно намiряється оженитись.

– Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком, – несмiливо почала Варя.

– Не видумуй. Варко! – скрикнула Ярина Федорiвна. – Я тобi дам такого гражданського, що ти й у дверi не потрапиш!

– Ти того… не дуже! – вставив своє слово i Трохим Климентович. – Щоб, значить, як мати каже…

– Та я ж, мамо, нiчого… Я ж говорю тiльки, що вiн говорить.

– Отож-бо й є! Адiйотка ти! Ти говори, що мати говорить, а вiн хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмiв би вiн менi щось непристойне запропонувати?

– Ти того… не дуже! – знову вставив своє слово Трохим Климентович. Щоб, значить, як мати каже…

– Я, мамо, нiчого, – ще раз заперечила Варя. – Я тiльки про те, що Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися.

Ярина Федорiвна стукнула ногою.

– Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться? Га? – Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт їй виступив на лобi. Тодi вона витерла пiт кiнцями своєї голов’яної хустки i замовкла. Але потiм скоро одiйшла й сказала вже багато тихше:

– Так що-на тобi, Варко, моє послєднє слово: не хоче вiн вiнчатися прилюдно – ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слiд. Так устрою, що нi одна собака не буде знати.

Можливо, Ярина Федорiвна i «устроїла б все як слiд», але Сергiй Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що пiд серцем їй вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина Федорiвна, догадуючись, мабуть, що Варка обов’язково «приведе дитину несвоєвременно», а може, й просто не бажаючи випустити з рук цiкавого командира, примушена була остаточно пiддатися.

– Ай, дiвко, – нарештi сказала вона. – Бiда менi з тобою! Та, мабуть, прийдеться плюнути на попа… Прости менi. Господи, на цьому кощунському словi (бублешниця перехрестилася). Iди, мабуть, до ревкому та записуйся там на гражданський брак. Понравився менi твiй Серьога i Iван Панасович (Iван Панасович i справдi був уже головою ревкому) розпинається за нього. Каже: i командир отлiчной i пропагандист небикновеной.

Варя, «канєшно», дуже зрадiла й побiгла до Серьоги. А за кiлька днiв вона вже перейшла до нього й на квартиру.

Сергiй цiлий день був на ногах i тiльки ввечорi приходив до своєї молодої дружини. Але Варя ходила як божевiльна, i їй здавалося, що вона нi на хвилину не розлучається з Серьогою. Її неповторний медовий мiсяць пройшов, звичайно, пiд золотом осик i, можна сказати, вже давно пройшов, та Варi вiн знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка, i ягоди її трохи набухлих грушоподiбних грудей також сторожко здригалися, як i кiлька мiсяцiв тому. Одним словом, свiт взяло в тiсне коло, i в цьому колi залишився один Сергiй. Десь когось розстрiлювали, десь (i навiть дуже близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотiло громадське життя, а для Варi iснували тiльки запашнi провiнцiальнi ночi, що в тривозi мчалися над Богодуховом. Варя зiдхала спорзними зiдханнями гарячої бистроокої самички i нiчого не чула й не бачила.