Розділ «IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ»

– Якi там снаряди!.. – безнадiйно махнув той рукою. – Треба бiгти за кушеркою.

Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду.

– За якою там «кушеркою»?.. – мало не одночасно спитали вони.

– А за такою кушеркою, – сказав партизан, – що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила… Пищить!

Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi:

– Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало.

Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що «кушерка» потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружує очi пiд ударами досi невiдомого їй свiта й пищить.

– Ну, так де ж там воно пищить? – сказав Iван Панасович i пiдвiвся. Веди нас до нього.

Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля неї вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля неї на ряднi – живий шматок м’яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на своє немовля. На її чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесеної фiзичної муки, але її зовсiм не тривожила присутнiсть бiля неї людей, їй навiть приємно було, що цi люди прийшли до неї, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй – нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло.

– Народила, Варю, дитину? – спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка.

– Народила, Iване Панасовичу? – ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп своїми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в неї вiднiмуть її дитину. – Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика.

Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв’язала їм якусь надзвичайну загадку.

– Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? – промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився. – От гражданський случай. Сключитєльний!

Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей «гражданський случай», що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарної богоматерi – легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi своєю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав.стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до своїх грудей своє маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з її надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили її, що вони, не знаючи, що їй говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, наївними, такими ж, як Варя, посмiшками – це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти їй вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом:

– Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика! – фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй. – Ну, що жi пущай живе паходной малютка на здоров’я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати, од лиця всiєї нашої робочо-крестьянської маси поздоровляємо з новорождьонним сином i так що просимо не турбуватись.

Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей момент енергiйно затарахкали ворожi кулемети. Ворог, мабуть, вирiшив перейти в наступ. Вiдсутнiсть снарядiв у партизанськiй батареї пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже лягло на обрiй i обiцяло гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з клунi. Першим вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих. Знову енергiйно зататакали ворожi кулемети й десь, уже тривожно, заiржав партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель.

– Iч, як кроє, падлець! – сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд своєї врочистої промови. – Ну, нiчого, не турбуйся, Варю – ми його зараз трохи припинимо. Вiдпочивай зi своїм малюткою спокiйно… А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiруємо.

Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота.

Клуня зовсiм спорожнiла. Горобцi, що стихли було, знову завзято зацвiрiнькали. Десь закричав пiвень i хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама.

– Баю-бай! – глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i пригорнула дитину до своїх грудей. – Баю-бай!