Розділ «IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ»

Це трапилося не тодi, коли можна було порiвнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягiв, що евакувались на пiвнiч, навiть не за тих душних днiв, коли козачi роз’їзди були в якихось двадцяти верствах вiд повiтового мiстечка – це трапилося якраз в останнiй день.

Нiч була гаряча. Грози не було, але далекi зоряницi аж до ранку палахкотiли по всiх кiнцях повiтового мiстечка. Чути було короткi пострiли. I на цей раз не тiльки обивателi не наважувались трошки поспати, але й активнi дiячi робiтничо-селянського уряду нiяк не могли рацiонально використати подарованi їм судьбою години вiдпочинку. Все було в тривозi. Центр города вже давно змертвiв, та цiєї ночi вiн був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев’ятої приблизно години решток загонiв робiтничо-селянського уряду не видно було. I, тiльки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожнiх вулицях заторохкотiли полковi обози вiдступаючої армiї. О дванадцятiй приблизно годинi розiрвався перший шрапнель. Ворог був уже «пiд стiнами города». Ярина Федорiвна, що її дуже тривожила Варина судьба, навiть цього дня не стерпiла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.

– Ох, Варко! Ох, донечко моя! – сказала вона, важко дихаючи й сiдаючи на ослiнчик. – Зустрiла я, значить, зараз Iвана Панасовича. Так ти слухай, що вiн каже менi…

Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.

– Та що ж вiн каже, мамо! – затривожилась Варя. – Ну говорiть же, не мучайте мене!

До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього байдужий i завжди трохи п’яненький, мовчки зупинявся бiля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.

– Що вiн каже? – промовила нарештi Ярина Федорiвна крiзь сльози й витираючи очi кiнцями голов’янцї хустки. – А от що вiн каже. Як почув вiн, що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зi своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлi не розстрiляють? (Так i сказав, голубонько, «розстрiляють»!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть твою згадала. А вiн менi своє. Невже, каже, забули, що Сергiй, цебто чоловiк твiй, у «чецi» служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн у «чецi» служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) i бiльше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати… Ой, бiдна моя головонько!

Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович ще бiльш поширив свої здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить.

– Невже ж таки, доню, тебе можуть розстрiляти?.. Бєлi, значить, афiцери?

– Бог його знає… Може, й розстрiляють, – нарештi промовила перелякана Варя.Карпо Сидорович дуже нахваляється… Та далi Варя вже нiчого не промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на неї й скрикнула:

– Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну?

– Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила?

– Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлi розстрiляють?

– А я ж почiм знала, мамо? – почала було Варя. – Та ви ж i самi менi не радили тiкати…

– Я не радила? – ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна. – Та я ж тiльки не радила тобi зв’язуватись з цим жевжиком камунiчеським, з цим твоїм Серьогою… щоб вiн тобi…

– Мамо! – в свою чергу скрикнула Варя. – Що ви говорите? Навiщо ви на мене набрiхуєте?

Ярина Федорiвна вдарила об поли руками.

– Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила.

– Ти того… не дуже! – вставив своє слово й Трохим Климентович. – Щоб, значить, як мати каже…

Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала очi кiнцями своєї голов’яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мiй!), вона нiчого не розумiє, буквально нiчого, в цих «камунiчеських та афiцерських» справах, тому що вона – не будемо ховатись – дещо й радила своїй донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона – й тепер не будемо ховатись – i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла «безприкословно» вiдпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до «кушерки» йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд їхньої хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка.