Розділ «IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ»

Треба щиро сказати: революцiйний нарiд умiє перемагати й наступати, та нiяк не вмiє вiдступати й тягати за собою барахло. Плани евакуацiї i справдi виглядали дуже химерно. Вивозили снаряди, вiйськовий одяг i цiлi цейхгавзи, але й вивозили десятки пакгавзiв (висловлюючись фiгурально) жiночих панталонiв та лiфчикiв. Вивозили друкарськi машинки й цiлi типографiї, але й вивозили для чогось старi столи, десятки старих столiв i надзвичайно багато звичайних стiльцiв, що тоскно витикалися в небо своїми мало не столiтнiми нiжками. Вивозили курей, гусей, свиней та iншу домашню живнiсть, але й вивозили матраци, кроватi й ще багато дечого з мертвого спального реманенту. Все це посувалося з Богодухова i через Богодухiв на слобожанських возах. I цi обози так лякали Варю, що навiть Ярина Федорiвна порадила їй рiдше виходити з дому й сама взялася дiставати iнформацiї про подiї в мiстi i на фронтах.

Словом, евакуацiя йшла прискореним темпом. За обозами поволi й досить поважно для такого блискавичного моменту посувалися отари овець i гурти рогатої худоби. Воли ревли, конi iржали. Над дорогами стояли хмари сiрого пороху. Раз у раз, наздогоняючи й переганяючи навантаженi тачанки, на шляхи вискакували одинокi вершники й, стурбованi, раптом зникали десь. Появлялися й цiлi загони кавалерiї. Але цi чомусь весело погикували й так войновничо помахували шаблями, що тил, куди вони рiшучо мчалися, кожної такої хвилини можна було прийняти за фронт.

Але те ж приблизно Ярина Федорiвна (Варя тепер майже не виходила з дому) спостерiгала й на залiзницi. Станцiя ломилась вiд деморалiзованих натовпiв i вiд не менш дезорганiзованих вагонiв. Тiльки «пульман з заложниками» чiтко вирисовувався з цього евакуацiйного хаосу. Все поспiшало вiд грiзної канонади й пожарiв, якi обхоплювали мало не всi кiнцi нiчного пiвденного неба.

Хоч Ярина Федорiвна категорично була проти виїзду своєї доньки з Богодухова, але вона не могла не цiкавитись, хто ж тiкає на пiвнiч. Зрiдка їй самiй боляче йокало пiд серцем i вона думала: «а може, хай виїздить?» Та, придивляючись до евакуацiйної публiки, вона тiльки ще бiльше заплуталась.

Людей, що поспiшали на пiвнiч, i справдi не можна було назвати єдиним органiзованим i органiзуючим цiлим. Це був розхрiстаний конгломерат. Тiкали з мiстечка й фiзично безсилi батьки та матерi комунiстiв, тiкали й деякi комунари з барахлом, якi вважали, що фронт може почекати, а барахло обов’язково треба «спасти» й обов’язково треба здати "пiд розписку" десь за тисячу верстов вiд позицiї. Тiкали деякi нервовi обивателi, котрi страждали на манiю переслiду i, щиро симпатизуючи пiвденному вiйськовi, нiяк не могли припустити, що їх помилують за «зраду», за те, що вони в свiй час не пiшли з друзями англо-французьких рантьє, тiкали й рiзнi авантюристи, якi, придбавши «iменем пролетарiату» деяке майно, поспiшали перенести його у бiльш безпечне мiсце. Словом, рiзнi люди тiкали на пiвнiч за тих душних днiв тривожного дев’ятнадцятого року. I, придивляючись до цих людей, Ярина Федорiвна, тiльки зiдхала тяжко.

Але Яринi Федорiвнi, як звичайно й Варi, на тиждень було десять п’ятниць, i тому, зробивши одне вирiшення, вони вже почали думати про протилежне. Справа в тому, що колись симпатичнi їм крамарi, дрiбнобуржуазнi iнтелiгенти та священики стали раптом потроху дiяти i вже, очевидно, готували для Варi не зовсiм приємнi сюрпризи. Дочекавшись довгожданого часу, цi люди тепер не ховали усмiшок задоволення й при нагодi, коли це було безпечно, з надзвичайно злою iронiєю поглядали на Варю й на Ярину Федорiвну. Правда, вони так поглядали й на всiх iнших городян, якi так чи iнакше зв’язали свою долю з долею революцiї i якi з тих чи iнших причин примушенi були залишатися вдома й чекати на прихiд нової влади, але вiд цього легше не було.

– Так що, мамо, буде бiда! – крикнула одного разу Варя, входячи до хати. – Зустрiла я сьогоднi Карпа Сидоровича, так вiн так подивився на мене, що аж сумно стало.

– Та й чого ж йому дивитись на тебе привiтно, – сказала прибита горем бублешниця,коли твiй Серьога стояв у його зятя на квартирi по камунiчеськiй лiнiї? Вон не асабливо до неї прихильний.

Бублешниця й тепер не помилялась. Карпо Сидорович, мiсцевий крамар i давнiй ворог Ярини Федорiвни, давно вже «точив зуба» на Варку – «камунiчеську шлюху» i тепер при зустрiчах з молодицею вже не мiг стерпiти й не подивитись на неї вiдповiдно. Одного разу вiн уже навiть i розперезався, можна сказати.

– Так що, здравстуйте, Варваро Трохимiвно Петренкова… тоїсь вєрная гражданськая супруга камунiста Петренка, – сказав Карпо Сидорович, зустрiвшись з Варею. – Що ж це ви пашли з панської фатери? Сумлiваєтесь?

Карпо Сидорович особливо не мiг пробачити Варi, що вона жила в будинку його зятя, крамаря другої гiльдiї. I не те обурювало Карпа Сидоровича, що подружжя Петренкових проживало на цiй квартирi, не заплативши анi копiйки («цур їм пек з цiєю платнею, зять навiть сам шукав когось iз чекiстiв до себе в дiм, щоб менше робили реквiзицiй i щоб не тремтiти кожної хвилини!»), – обурювало Карпа Сидоровича те, що якась там Варка, дочка поганої бублешницi, з якою вiн от уже кiлька рокiв судиться, котру вiн знає «як облуплену» i яка, на його компетентний погляд, мiдного п’ятака не варта, – так от ця Варка задрипана насмiлилась жити в покоях його зятя, поважного крамаря другої гiльдiї!

От що обурювало Карпа Сидоровича, i вiн уже давно постановив при першiй нагодi подякувати їй за таку образу.

– Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимiвно Петренкова? – говорив далi крамар i дивився на Варю своїми маленькими пiдмасленими очима. Сумлiваєтесь?.. Воно й правда: камунiчеська платформа не пройшла, тiкають по чiм попало!

Варя стояла перед крамарем i перелякано дивилась на нього. Та й що вона скаже йому, коли вона давно вже в його властi? Пiде на нього пожалiється? Пiде до свого дальнього родича, Iвана Панасовича, i розповiсть йому про думки Карпа Сидоровича? Нi, вона цього нiколи не зробить, бо тодi вже напевне генерали її не помилують.

– А це ж… що це ви собi набiгали, Варваро Трохимiвно? – говорив крамар, сально посмiхаючись i пальцем тикаючи у Варин живiт. – Вiд гражданського мужа? Хi-хi!.. Камунiчеський приплод для нового офiцерського режиму? Непогана справа – що й казати!.. Та тiльки – звиняюсь! Хто його знає, де цей приплод опиниться. Звиняюсь!

Тут крамар уже не мiг не зiрватись iз тону й, пiдбадьорений свiдомiстю, що Варя добровiльно мусить вiддати себе на глум i нi в якому разi не пiде на нього скаржитись, заскреготiв зубами й дав волю своїм схованим почуттям.

– Звиняюсь! Господа генерали тобi, Варко, не подарують камунiчеської пропаганди. Звиняюсь!

– Що ви кажете, Карпе Сидоровичу, – не стерпiла тут перелякана Варя. Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я нiколи не була в партiї?

– Ти не була в партiї? А чому ж ти тодi в гражданськiм браку состояла з камунiстом? Ну? Ну, от скажи менi? Чому? Захотiлось камунiчеського? От тобi й буде комунiчеський! – Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: – Я, звiсно, не проти природи… Воно й шлюха – чоловiк… Але зачем ти, дєтка, завагiтнiла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучає!..

На доказ того, що його й справдi мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зiдхнув. Варя мовчки стояла серед вулицi. В грудях їй було тiсно й неприємно. Варя думала: «Треба тiкати». Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирiшивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирiшення й не тiльки передумати, але й справдi покинути свiй рiдний городок.