Розділ «IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ»

Так пройшло кiлька мiсяцiв, кiлька солодких надзвичайних мiсяцiв.

Але от вiтер, що стих було, раптом рвонувся i вогнi мало не погашеної пожежi знову зашумували. Контрреволюцiйний пiвдень зiбрав усi свої останнi сили i, пiдтриманий гарматами англо-французьких рантьє, перейшов у наступ. Офiцерськi частини так рiшучо й упевнено рушили вперед, що армiї робiтничо-селянського уряду нiяк не могли вдержати позицiї i з боями почали вiдходити на пiвнiч.

Країна насторожилась i захвилювалась. Але тепер захвилювалась по-справжньому й Варя. Ранiш на змiну влади Варя дивилась дуже просто (мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись не могла. Коли в останнiй час навiть розмови про рештки генеральських банд – розмови, якi загубили свою гостроту,Варя почала приймати з деякою неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке майбутнє багате на серйознi подiї й обiцяє чимало несподiваних сюрпризiв, – тепер вона дуже затривожилась. Правда, Богодухiв, як i iншi пiвнiчнi райони республiки, жив ще рожевими надiями й тiльки по деяких галузях будiвництва крадькома (щоб не налякати обивателя) приступа до часткової лiквiдацiї справ, але це Варю зовсiм не тiшило, i особливо не тiшило Ярину Федорiвну: бублешниця, а через неї й Варя, знала, що мало не весь пiвденний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям вiйськового табору, що там замiсть ревкомiв функцiонують диктаторськi трiйки, а замiсть оптимiстичних бюлетнiв перемоги населення дiстає тривожнi й не завжди приємнi накази, що там, нарештi, ворога чекають з хвилини на хвилину, i нiхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч i красивий, але недовговiчний вогонь вiд феєрверку.

– Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя!схвильовано сказала колись Ярина Федорiвна. – Якби побралася з офiцером, то не було б цiєї суматохи… Ну й сукин же син твiй шпiйон! Ну й гадюка камунiчеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твiй несвоєвременний живiт, так би й розiрвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка… Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть, за гетьмана?

Ярина Федорiвна прямо-таки виходила з себе. Але справжня панiка знялася тодi, коли Варин Серьога вирiшив покинути Богодухiв. Сергiй Петренко був один iз тих вiдважних i вiдданих людей революцiї, якi добровiльно поспiшали на найнебезпечнiшi дiлянки фронту й яких навiть нiжнi очi молодих дружин не могли зупинити. Вiн виїхав з Богодухова однiєї лiтньої душної ночi й залишив Варку в сльозах бiля Ярини Федорiвни. Перед тим, як покинути її, вiн довго втiшав її (також втiшав i Ярину Федорiвну). Вiн обiцяв, що все буде добре i що вiн скоро повернеться з фронту. Та втiшити йому так i не вдалося, бо Ярина Федорiвна не стiльки була стривожена судьбою Сергiя Петренка ("пропадай вiн пропадом"), скiльки тим, що Варку вже тепер не вiзьме "благородной чоловєк", скiльки тим, що… як же тепер бути? Чи не влетить Варцi вiд офiцерської влади за її «командира»?

– Главноє дiло – живiт видайоть! – говорила Ярина Федорiвна. – Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила… А от живiт видайоть!..

Варин живiт i справдi був величезний i дуже помiтний. Вона була в станi мало не закiнченої вагiтности й на протязi якихсь трьох-чотирьох тижнiв мусiла народити дитину.

– Главноє дiло – живiт видайоть! – знову зiдхала Ярина Федорiвна i скреготiла зубами. – I главноє дiло – не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже…

Бублешниця не помилилась. Днi рожевих надiй i прихованої турботи пройшли. Захвилювалась i пiвнiч України, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, i мiсцевий гарнiзон почав реорганiзовуватись у партизанський полк. По всiх поштових i степових трактах та дорогах загадючились обози слобожанських возiв. Обози так енергiйно поспiшали на пiвнiч, що вже не було жадного сумнiву: бiлi таки будуть в Богодуховi!

Хоч Варя й не проклинала з Яриною Федорiвною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу i все-таки думала про те, що їй не можна залишатися в своєму городi, коли її городок покинуть армiї робiтничо-селянського уряду. Варя, звичайно, нiколи не належала до партiї, але хiба це дає їй хоч маленьку гарантiю, що її не зачепить караюча рука контррозвiдки? Правда, Серьога, вiд’їжджаючи на фронт i не припускаючи, очевидно, що далекий вiд позицiй Богодухiв скоро почне евакуюватись, не дав їй жадної поради.

Але Варя й без чоловiка знала, що їй треба негайно поспiшати з вiд’їздом.

– Мамо! – сказала колись Варя, звертаючись до Ярини Федорiвни. – Чи не пiдете ви до Iвана Панасовича порадитись, як менi виїхати з города?

– Виїхати з города?.. Чи не здурiла ти? – скрикнула бублешниця. – Куди ти поїдеш, та ще й з таким животом?

Ярина Федорiвна почала доводити Варi, що їй нема нiякого сенсу «телiпатись кудись у прiрву», що, може, нiчого й не трапиться i, може (та й напевне!), нiхто її не зачепе за нової влади, що коли вже говорити про Серьогу, то – чорт з ним! На чорта вiн здався, коли так поводиться з дружиною й залишає її саму? Був грiх – согрiшила, ну, так тому й бути! Може, ще й найдеться «благородной чоловєк» i обвiнчається з нею. До речi, вона ж i не вiнчалася по-християнськи. Може, то сам Бог так зробив, не допустив до другого грiха.

– Мамо! – почала було Варя, але Ярина Федорiвна її рiзко перебила:

– Покинь, я тобi кажу, мамкати! Що ти там понiмаєш?

– Ти того… не дуже! – вставив своє слово й Трохим Климентович. – Щоб, значить, як мати каже…

I Варя змовкла. I Варя, можна сказати, упокорилась. Але не тому, мiж iншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батькiв, а тому, що вона й сама почала зрiдка думати, що й справдi її нiхто не зачепе за нової влади, тому що нарештi, хоч Серьога i гарний хлопець, але, може, його нема вже й на свiтi, а коли живий вiн, то вже тепер, за нової влади, не бути йому нi пропогандистом, нi командиром.

Так що вирiшено було пересидiти баталiю в своєму рiдному закутку, що на Манастирськiй, i не думати про евакуацiю.

I з тим бiльшим задоволенням Варя не думала про евакуацiю, що евакуацiя прямо-таки лякала її своїм хаосом.